Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знаєш, синку... Майже всі ми у ранньому дитинстві бачили (чи відчували) щось таке, чого насправді не було... Принаймні, так нам потім казали. Дитяча свідомість — це взагалі окрема тема, по якій можна топтатись довго й нудно, та так і залишитись ні з чим. Колись давно, як я був геть малий, одна жінка, що жила по сусідству, іноді залишала в нас на ніч свого дворічного сина, бо працювала сторожем в нічну зміну. Вночі ми з мамою часто прокидались від того, що малий плакав. Просто сідав на ліжку, невідривно дивився в куток під стелею і аж заходився сльозами. Іноді ми залишали там кота, але він теж не любив це місце: розлючено сичав, нявчав, вигинався дугою, Щулив вуха і несамовито дряпався в двері. Я не знаю, що вони там бачили... Але впевнений, що в кімнаті, крім нас, було щось, недоступне моїй свідомості, така собі більш... ем-м, багатовимірніша інформація? Ви ж, мабуть, чули, Що деякі люди, чий рівень розумових здібностей значно перевищує середній, іноді страждають від всіляких психічних розладів? Неконтрольовані спалахи світла, картини в голові, видіння, сни... Складається враження, що чим вищий рівень розумового розвитку, тим більшою стає ймовірність побачити дещо не таке уже й видиме. А як тобі той факт, що мозок душевно хворих зазвичай працює на 15-20%, тоді як в здорової людини — тільки на 3-5%? Химерна ситуація, синку... Тобі так не здається?»

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки запитально зиркнув на Кіру, що продовжувала хіхікати над охолодим чаєм.

«Де ти таке надибав? Звідки дані? Виглядає, як дешева містифікація. Коротше, дядьку, хочеш — ображайся, хочеш — ні, але я тобі не вірю.»

«Не зважай! — засміялася Кіра, махнувши на нього рукою. — Вано у нас — великий гуру! Я йому вже давно казала, що пора заснувати власну секту, або як мінімум — клуб своїх прихильників. А знаєш, чому? Бо його ідеї страшенно заразні! Не віриш? Згадай Вінта! Як думаєш, в кого він набрався базікання про багатовимірність світу і надможливості людського мозку? Знаєш, коли він вперше зустрівся з Вано, то просидів з ним на кухні всю ніч і буквально ковтав кожнісіньке його слово. Вінт... У нього ж тільки фарби в голові. Ну і алкоголь! Але наш Вано — свій чувак! Він нас просвічує. Якби не він, ми б, напевно, досі сиділи в панцирі своєї безпросвітної тупості і, як ті риби, ковтали всі гачки, які нам кидають з екранів телевізора.»

«Ну добре-добре... — Андрій поблажливо зиркав на священика. — Ти кажеш, що добро і зло постійно протидіють одне одному? А що буде, коли одного дня ця рівновага раптом порушиться? На користь зла, припустимо?»

«Кінець, — впевнено відповідав Вано. — От уяви собі, що десь у Всесвіті є центр, своєрідне ядро — те саме легендарне дерево, той самий космічний банк інформації — називай, як хочеш, це неважливо. Ну висить воно собі там спокійно, нікого не чіпає, як тут — бац! — якась напасть починає його підгризати. Довбані сили деструкції, порушуючи рівновагу, починають відображатись і на всіх аспектах реального життя, таким чином перетягуючи його у стан хаосу. По-перше, послаблюються, а згодом і повністю перестають діяти фізичні закони. Хто сказав, що одного дня ти не підстрибнеш і не полетиш угору, як та повітряна кулька? По-друге, порушуються причинно-наслідкові зв’язки. По-третє, стираються межі між вигадкою і дійсністю. Ти прокидаєшся вранці — і розумієш, що твій нічний кошмар може будь-якої миті втілитися в життя. Ти пишеш казку про кровожерливого дракона, а цей дракон раптом виривається зі сторінок і зжирає твого кота. У твоїй голові мелькає якась випадкова думка — і раптом ти розумієш, що це все відбувається не в твоїй голові, а насправді!

По-четверте, руйнуються часові рамки: час то стрибає вперед (та й чи ж тільки вперед?), то повзе слимаком. Ти дивишся в дзеркало — і бачиш там себе, молодого, сильного, гарного хлопця, а через хвилину раптом усвідомлюєш, що це зовсім не так, бо ти вже старий і волосся твоє — повністю сиве. А ще через хвилину ти якогось дідька бігаєш по лісу разом з печерними людьми, що полюють на мамонта — і розумієш: світ уже не той. Свідомість і пам’ять деформується. Вкупі із руйнацією причинно-наслідкових зв’язків ми здатні згадати як минуле, так і майбутнє, при чому що за чим, незрозуміло. Наша уява набуває здатності проникати у сфери, які досі були недоступними. Ми знаходимо відповіді на всі запитання, обростаємо геніальністю і надможливостями, стаємо ледь не божествами, але... Наша пам’ять і самосвідомість стирається, ми забуваємо, хто ми, що ми, вимикається логічне мислення і вміння аналізувати. Ми перетворюємось на таких собі біороботів, наділених численними суперфункціями, але позбавлених головного — можливості їх усвідомити і, відповідно, ними управляти. Межі між реальностями стають тоншими, часові і просторові пласти накладаються і спотворюються. Ми можемо стояти посеред річки, бачити, як навколо нас плаває риба і ворушаться водорості, але в той же час усвідомлювати, що одяг наш досі сухий, і течією теж нікуди не зносить...

В той же час зникає поняття життя і смерті. Старий сусід, якого кілька років тому вбив кінь і який давним-давно вже перетворився на попіл, одного дня приходить до себе додому веселий і усміхнений, а головне — живий! Приходить разом з конем, якого чи то вовки заїли, чи то сусідові родичі закатрупили. Ми виходимо на вулицю, щоб подивитись на цю дивовижу — і раптом помічаємо, що кінь — не кінь зовсім, а гнилий кістяк, якому це, однак зовсім не заважає мирно поскубувати траву... А дядько... Та нема ніякого дядька, тільки купка пороху лежить на порозі.

Руйнування всеможливих законів супроводжується активізацією різношерстої нечисті, що мешкає в паралельних реальностях. На поверхню вилазять всілякі привиди, демони, духи та інша напасть, яку наплодила божевільна людська уява... Я не про паразитів, що існують насправді, а про різних чудовиськ, вигаданих людьми. Потвори, що досі жили тільки в голові або десь вампірили собі у всіляких астралах, виповзають на світло, страшні і зміцнілі. Прогресує те, що ми звикли називати магією. Читати думки — та будь ласка, ще й не таке уміємо! Зазирнути в майбутнє — раз плюнути! Ми і полетіти зможемо, і грім на вашу голову накликати, і на жабу вас перетворити! Ми все зможемо, якщо захочемо! Бо ми — всемогутні!

Це все непогано доповнює руйнація зорових, слухових, дотикових, смакових та інших відчуттів, притаманних людині (і не тільки їй). Не вір своїм очам — ти бачиш ілюзію! Не вір своїм вухам — тобою керує страх! Не торкайся ні до чого — це може бути небезпечно! А раптом якась нещасна крижина обпече твою руку вогнем?

Ну і нарешті черга дійшла до катаклізмів — улюбленої теми всіх письменників і кіносценаристів. Оскільки закони фізики пішли у відставку, нечисть розгулялась не на жарт, людьми кидає туди-сюди — з минулого в майбутнє і навпаки, де вони мають можливість дати собі в пику і таким чином помститися собі ж за якусь зроблену вже (або тільки ще заплановану) помилку, а очам і вухам більше не можна вірити, то пора б уже і щось масштабніше запустити, щось таке, що зможе стерти навіть найменші натяки на гармонію і перетворити світ на безмежний хаос... Тому... Катаклізми і катастрофи, налітайте, дорогенькі, налітайте! Землі набридло крутитися! Ваш час нарешті настав!»

І в цьому був весь Вано.

Ще він любив сміятися. Вано реготав з усього і всіх, Вано реготав усюди, незважаючи на осудливі погляди інтелігентних дідусиків у великих окулярах та всезнаючих бабусь на лавочках біля під’їзду. Його любили діти, обожнювали Кірині друзі, навіть похмурі священнослужителі — і ті ставали м’якшими від його добродушного сміху. У його домі постійно хтось товкся — Вано любив гостей, двері його квартири були відчинені для кожного. Не раз і не двічі Кіра влаштовувала тут свої тусовки — «злети», як вона їх називала. Це були божевільні посиденьки з гітарою, тамтамами, віршами — як геніальними, так і повністю бездарними, голосними співами — знову ж таки, різної якості. Вано любив їх усіх — верескливих школярів, що вперше усвідомили свої таланти, обдовбаних студентів, котрі часто-густо забували, як і чого вони тут опинились, божевільних художників і поетів, що чомусь скромно тримались осторонь, хоч і нерідко творили справжнісінькі шедеври. Ця різношерста компанія займала всі ліжка, столи, диван, підлогу, кухню і навіть комору і починала дуріти — іноді тихо й мирно, як годиться справжнісіньким інтелігентам, а іноді зчиняючи такий шум, що аж стіни тряслися і двері падали (бо якісь вар’яти гойдались на них до посиніння). В такі моменти Вано радів, як мала дитина — він бігав туди-сюди, стараючись поспілкуватися з кожним. Він приносив духмяний липовий чай і годував усіх домашнім печивом (що цікаво, ніхто ніколи не бачив, щоб Вано вовтузився на кухні). Він навіть пробував бренькати на гітарі, але з цього нічого не вийшло. Зате сопілка і флейта в його руках перетворювались на справжнісінький скарб. Вано грав ніжно і натхненно, переливи мелодії витікали прямісінько з глибин його великого серця і окутували кожного океаном тонких емоцій. Іноді Вано розповідав якісь дивовижні історії, іноді ділився ідеями. Кірині друзі вбирали в себе кожне його слово, кожну його думку — декому навіть здавалося, що він знайшов свого провідника. Вони просили Вано стати їхнім духовним наставником, але священик тільки сміявся у відповідь, постійно віднікувався, ну і замість компенсації пропонував яку-небудь рідкісну книжку зі своєї величезної бібліотеки.

Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста — по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів — кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю — по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.

Коротше кажучи, Вано був божевільним.

11

Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури — тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки — куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили — і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє — їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.

Ранок — звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять — знову. Ноги наповнені кригою — здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.

Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця — ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку — ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!

Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами — мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!

Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній — Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»

Через кілька хвилин Андрій впихається в бочку з оселедцями — пузатий автобус, що вайлувато сунеться по вулиці, переповнений шубами, шапками, рукавицями і каблуками, клацання яких нагадує стукіт кінських копит. Книжка в руці — якісь рівняння, тригонометричні формули, нудні теореми... Нічого цікавого. Відправляє в рюкзак. Навушники — як завше: єдине, що рятує від липкого, спітнілого під тоннами одягу, роздратованого, стомленого натовпу. І куди вони всі пруться? Ну нехай він — міцний, здоровий (якщо вірити лікареві!) юнак — таким тільки гуляти, провітрювати голову від затхлих лікарняних приміщень і впускати у себе струмінь зимової свободи! Морозець — за вуха пощипує (тут і шапка не допоможе); поодинокі сніжинки ліниво пропливають над головою. Десь і сонечко пробивається — та тут гріх не вигулятись! А от куди їде ось ця чорна, зморщена бабуся, у якої чоло пооране роками настільки, що нагадує суху грушу? Або цей зарослий щетиною дідуганчик зі здоровенною лисиною над лобом? Обоє ледве рухаються, ледве переступають з ноги на ногу, ледве тягнуть по асфальту важкі, трухляві кістки... Та ви подивіться на них! Очі сяють жвавістю, ніби в дитинчат! Напівбеззубі роти розпливаються в щасливих усмішках. Їдуть кудись, мнуть свої торби, розтирають замерзлі суглоби — їм начхати на лінивий натовп, начхати на втомлені обличчя і холодні погляди у бік водія, котрі злісно промовляють: їдь швидше, ти що, не бачиш, у нас ноги болять, руки відпадають, голови викручуються, живіт бурчить... Ну їдь, чого ж ти стовбичиш? А, курити зібрався , ненависний? Що ж, кури, мать твою, кури! Дивись-дивись, не мине й року, як на цвинтар загримиш! Ги-ги-ги!

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева — такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи — такі не бояться провалитись. Тут затишно і доволі тихо. Немає крикливого натовпу, немає заплаканих дітей із синцями на схованих під сотнями штанин забитих колінах, немає переляканих матусь, котрі, забалакавшись із подругами, повністю забули про своє чадо; немає божевільних закоханих парочок, що псують крижане покривало, не наважуючись розімкнути рук; немає сіреньких домогосподарок, незадоволених тим, що їх відірвали від перегляду чергового телесеріалу. Тут усі — свої, усі — трішки розгублені і збентежені несподіваним морозцем. Крига хистка і непевна, потріскує і пахне небезпекою. Крига мовчки спостерігає за людьми, що прорізують її обличчя, подзьобане відлигами, і хитро посміхається в невидимий кулак. Так сміється тільки той, хто знає якусь таємницю. Або той, хто вирішив упіймати в свої сіті чергову наївну жертву.

Кіра десь тут, між цими розпашілими червонощокими обличчями. І справді, за мить він бачить її смішну синю шапку, з-під якої визирають пасма такого ж синього, такого ж божевільно яскравого волосся, що пахне цигарковим димом і морозним ранком. Вона відривається від компанії, тягнучи за собою якусь ефемерну тінь у дурнуватій шапці-вушанці. Тінь неймовірно висока і неймовірно тонка — це не дівчина, це польова травинка. У тіні ріденьке біляве волосся, збите у ковтуни від швидкого бігу, і акуратно роззявлений рот із занадто червоними губами. Тінь швидко дихає — захекалась, бідненька. У неї ручки — не ручки: крихітні пальчики посиніли від холоду — так і хочеться зігріти. Андрій здивовано стріпує головою: звідки в ньому стільки сентиментальності?

Дівчина йому не подобається. Занадто прозора і занадто відсутня — це все, що можна про неї сказати. Незважаючи на малесенькі ручки і чітко окреслений рот. Вона страшенно висока, постійно сутулиться і ховає погляд. А ще, здається, вона німа.

Дівчину звуть Анна. Андрій дізнається про це від Кіри. Анна ніяк не реагує на нового знайомого — тільки ще нижче опускає плечі і ще глибше втягує голову у дурнувату стару вушанку. Кіра каже, що Анна не любить говорити. Андрій дивується — він уже засумнівався в тому, що вона взагалі вміє говорити!

Кіра пропонує йти на ковзанку. Андрій взуває ковзани і через кілька секунд вилітає на підозріло тоненьку і підозріло тріскуну замерзлу кірочку. Анна ліниво переступає з ноги на ногу — погляд відсутній, руки в кишенях: їй незатишно, їй хочеться додому. У неї бліде обличчя і тонесенькі ноги-бадилинки. Коли вона дихає, її тіло хитається, немов від вітру. Анна не хоче на ковзанку, та Кіра не питає. Тягне її за руку — бліду, налякану, стомлену. Ну ж бо, не стій, як укопана, простудишся! Та де там! Ніби й не чує.

Нарешті спільними зусиллями вони виштовхують Анну на лід. І — о, диво! — вона вільно і впевнено прошиває чітку лінію на крижаній поверхні. Анна гордо їде вперед, розставивши руки і підставляючи обличчя колючому зимовому вітерцеві. Її очі — заплющені, плечі гордо розпрямлені. Андрій з подивом помічає, що вона майже з нього ростом. Вона тонесенька-тонесенька — не дай бог, переломиться надвоє! Шапка злітає з голови: у неї мініатюрне личко — коли вона їде, шкіра немовби світиться зсередини. Анна усміхається — на коротку мить. Її усмішка тут же гасне, придушена холодним зимовим повітрям. Анна кружляє — тінь у польоті! — коло за колом, повітряний птах! Руки-пір’їнки, волосся навсібіч — пензлик і тільки картину малюй!

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать — вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона — повітряна тінь, вона — маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі — виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера — плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє — вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...