Брати грому: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Під час вишколу на власній шкурі переконався, наскільки важка й виснажлива праця педагога-вишкільника. Згадувалася чомусь косовиця. Ми з тестем косили трави від сходу до заходу сонця. Але після багатьох годин мозоління з косою на літній спеці я ще мав стільки сили й енергії, щоб уночі піти на репетицію до читальні. Тут же, після занять, падав на хвойну підстилку цілком виснажений, навіть вечеряти не хотілося. Учительський хліб дуже важкий. Проте можу з певністю сказати, що не пропустив жодного курсанта, який не засвоїв би матеріалу. Стрільці теж стоїчно витримували навантаження. Часто були ще й нічні практичні заняття. Не всі могли витримати, кількох курсантів довелося відрахувати за станом здоров’я. Нічні переходи й марші служили справжнім випробуванням, добрим фізичним гартом для молодих вояків.

Пригадується випадок із власного курсантського життя. Маю завдання пройти за азимутом чималу відстань. Темінь, хоч в обличчя бий. Швидше намацую

звиклими змалечку до гористої місцевості ногами звивисті гірські пішники, аніж бачу їх. Стежки петляють туди-сюди, а я мушу прямкувати за стрілкою компаса. Дорогу час від часу «переходять» то гостробокий камінь, то підступний пень. Приємності моєму напруженому тілові зустрічі ті приносять мало. Та до болю фізичного я вже давно звик.

Каміння під ногами траплялося частіше й частіше. Але я простував за незворушною світло-зеленкуватою стрілкою. Раптом відчув під ногою порожнечу. Ще не встигла спрацювати думка, як тіло моє вже стрімко летіло вниз. До тями прийшов на дні глибоченького обривистого яру. Простісінько наді мною завис круглий, мов полонинський сир, місяць. Видивлявся з небесної верхотури, що воно там борсається поміж каменюччям у сирому проваллі. Повільно обмацав себе згори донизу. Руки-ноги, слава Богу, цілі. Ребра теж не поламані. Та й усе інше на місці. Правда, голову повернути не можу. Скрутив, либонь, в’язи. Але то байка. З гіркою бідою видряпався з нічної пастки. Допомогли фізичний гарт і місяць, що сумлінно освічував мій шлях.

Крім переходів і маршів, часто практикували з курсантами «нічні бої». Вчилися також воювати не тільки в лісі й горах, але й у відкритому полі, вести вуличні бої в місті. Кожен з нас — і командири, і курсанти — підпорядковувалися одній меті, великій і світлій: побудова Української Самостійної Соборної Держави. Обмундировані курсанти були не Бог зна як, багато носило ще домашню одежину. Постачання обмундируванням, зброєю, набоями в повстанській армії здійснюється, здебільшого, за принципом Петлюри: склади й бази на тій стороні, у ворога — здобувай! Тому вояки УПА й носили обмундирування солдатів усіх воюючих тоді держав. Те саме було й зі зброєю. Повстанські сотні на озброєнні мали різно-каліберну зброю всіх задіяних у Другій світовій війні армій.

В процесі вишколу намагались уникати боїв із ворогами. Провід не хотів губити невишколених і необстріляних юнаків. Правда, не завжди виходило, як хотілося. Довкола голодними шакалами нишпорили німці й мадяри, озлоблені вояки більшими й меншими відділами відступали через Карпати на Захід. Карпатські ліси вже тріщали від твердої ходи більшовицького «ведмедя», повстанцям дедалі частіше доводилося воювати на два фронти.

Прибігає якось гонець з галицької сторони, повідомляє, що неподалік села Голови в лісі парашутувала вночі диверсійна група більшовиків. Мусимо її зліквідувати ми, бо на терені нема жодної сотні. Є сотенний Недобитий зі штабом, але їх лише п’ятеро — сам сотенний, котрийсь чотовий, політвиховник і два стрільці охорони. Наш вишкільний табір дислокувався на горі Біла Кобила, на південний захід від Чорного мосту, що біля Головів. Дві старі, шипітські, чоти сотні Криги пішли рейдом по Буковині, в таборі зосталася тільки вишкільна група. Крига без зайвих роздумів віддає наказ вести курсантів на ліквідацію розвідгрупи. Короткі збори і чота вирушила. Я відібрав п’ятдесят проворніших стрільців, бо не знав достеменно, скільки більшовиків приземлилося. Нашвидкуруч перевірив у стрільців зброю і набої. Командую відмарш.

Зв’язковий трапився, на щастя, тямущий. Знаними лише йому пішниками хутко провів нашу чоту до приблизного місця висадки десанту. Ліс доволі величенький. Мусимо охопити обширну площу. Роззосереджую стрільців, інтервал між кожним метрів десять. Починаємо обережно прочісувати густий ліс. З верхівки горба опускаємося донизу. Я собі міркував, що диверсанти не дислокуватимуться біля села, а запхаються вглиб лісу. Так само, мабуть, розмірковував і досвідчений командир десантників. Тому вони замаскувалися під самісіньким селом. Там ми їх і виявили. Тихесенько взяли табір більшовиків у щільне кільце. Диверсанти відчули присутність повстанців надто пізно. Втікати вже було нікуди. На наш вогонь відповіли залпом, аж гори застогнали. Але молоді стрільці надійно були захищені від куль товстими стовбурами смерек. Однак, стрільця Калину все-таки поранило в шию. Я щадив необстріляних хлопців. Тому кільце навколо ворога стискали дуже обережно, проте невпинно. Коли перстень навколо більшовиків звузився, пропоную їм здатися. У відповідь на голову посипалося віття, збите автоматними й кулеметними чергами. Лунко бабахнули гранати.

Проте після запеклого півторагодинного бою пришельці все-таки здалися, діватися їм було нікуди. Склали зброю й збилися в гурт під сухою смерекою. Я перелічив живих. Сімнадцять вояків. Поміж диверсантів виявився один українець Микола, актор якогось київського театру. Гарний, стрункий хлопець із розумними очима. Ще був білорус, фельдшер. Командував розвідгрупою міцний чолов’яга в ранзі підполковника.

Полонених згодом відконвоювали в село Голови. Там ними заопікувалися працівники Служби безпеки. Українець і білорус, насильно мобілізовані до Червоної армії, тут таки в лісі зголосилися воювати в УПА. Обидва хлопці потрапили до сотні Криги. Десантники були обмундировані в добротні військові однострої, у кожного найновіша автоматична зброя. П’ять їхніх офіцерів мали бороди. Не знаю, чи більшовики готували їх таким чином для дій на терені УПА, а чи вони були червоними партизанами. Їхня подальша доля мені невідома. Своє завдання ми з курсантами виконали. Розбили й захопили більшовицький десант. Подальшу роботу проводила вже контррозвідка. У диверсантів розжилися добрими автоматами й пістолетами. Прихопили й кілька новісіньких ручних кулеметів. Воювали десантовані завзято й грамотно. Лише понісши великі втрати й вистрілявши всі набої, здалися. Проте й стрільці наші свій перший бій провели достойно. Не спасували перед професійними горлорізами. Віра в свою правоту добавляла сил. А ще рідна земля допомагала. Із захопленими диверсантами обійшлись по-лицарськи. Забандажували поранених. В селі всіх нагодували. Фельдшер-білорус надав необхідну допомогу пораненому Калині. Забігши наперед, скажу, що його привезли на коні до табору. Завдяки піклуванню друзів, Калина вижив. Свого часу він втік із Червоної армії. Якимось чином потрапив на вишкіл. Вояк з хлопця був хоч куди.

Окремо хочеться сказати про командира групи. Підполковник виглядав, та так воно й було, загартованим вояком. Поводив себе гідно, не проявляв жодних ознак страху. Зрештою, в диверсійній групі не виявилося жодного боягуза. Обходилися ми з ними, як солдат із солдатом. Поцікавився в підполковника метою «відвідин» нашого краю. Відповів сухо й лаконічно: «Прибули на розробку УПА». Що малося на оці під словом «розробка», я не допитувався, то вже не мій клопіт. Тому дав офіцерові спокій, втім, і так усе зрозуміло, прибули вони до нас у Карпати не з калачами. Диверсантів передали повстанським контррозвідникам. Самі поспішили, щоб втрапити до табору за днини. Червонясте сонце закочувалося за колиби, коли втомлені стрільці входили до табору.

Не встигли поміж стрільців трохи влягтися пристрасті від першого успішного бою з більшовицьким десантом, як молодих курсантів уже чекало наступне бойове випробування. Розвідка донесла: в нашому напрямку рухається великий відділ гітлерівців. Вони зривають за собою всі мости, грабують селян. Мусимо гідно зустріти «гостей». Часу на підготовку операції було достатньо. А тут ще й повернулася з теренів одна чота сотні Криги. Командир наказує мені організувати засідку на німців і розбити їх.

Місце для засідки вибираємо кілометрів за тридцять від вишкільного табору, на південний схід від гори Біла Кобила. Дислокація наша дуже вигідна. Кожен повстанець — стріляюча фортеця. Підпускаємо обтяжену награбованим добром німецьку колону якомога ближче, а тоді… Наче предковічні гори обрушилися на голови захланних наїзників. Повстанські залпи десятками косили німецьких вояків, багато з яких навіки залишилися в українських Карпатах. Решта пожбурляли зброю й поздіймали догори руки. Були й проворніші, що зуміли тихцем без зброї дременути вниз. Ніхто їх не збирався переслідувати. Трофеї повстанці здобули того дня багатющі. Окрім величезної кількості стрілецької автоматичної зброї й набоїв, захопили кілька вантажівок із мінами й вибухівкою. Справжнім подарунком для стрільців виявилася одна з машин, кузов якої був запакований ящиками з новісінькими добротними німецькими черевиками. Взуття повстанці мусили цінити особливо. У горах воно швидко зношувалося, а босоніж не повоюєш. Знайшлося й чимало харчів, одежі. Трофеї стрільці забрали до табору, частину мін заховали неподалік в лісі. Обладнали для цього імпровізовані криївки-магазини. Мін у німців відбили величезну кількість. Кожна важила кілограмів шість. Такий собі величенький металевий таріль з ручкою. Роззброєних німців відпустили на всі чотири боки. Не тягатися ж з ними горами. Беззубий вовк, до того ж ще й добряче відлупцьований, не страшний. Деякі стрільці «помінялися» з німецькими солдатами мундирами й взувачкою. Вбитих німців похоронили побіля дороги.

На вишкільний табір, що розташовувався поміж Буковиною й Галичиною, сунула більшовицька навала.

Важкий і затяжний бій зав’язався на полонині Плев’є. Три доби відбивали пов-станці шалені атаки червоних. Численний відділ більшовиків оточив наше становище зусібіч. Після кількох напористих атак стало зрозуміло, що справу маємо з неабиякими вояками. Поведінка солдатів засвідчувала, що повоювали вони не один рік. На смертельному бойовиську почувалися, як на хлібному полі. Тільки жниво у них криваве. Я оцінив вміння чужих солдатів воювати. Противник вельми достойний. Підрятовувало нас те, що стрільці вже були добре вишколені й обстріляні. Та й диспозиція в нас була вигідна для оборони. Стрільці зброю мали добру, набоїв вистачало. Окрім трьох буковинських сотень, у бою брала участь і сотня Палія з галицького боку, що саме поверталась з якогось далекого рейду.

Воювали обидві сторони завзято. Боєм керував курінний Крига. Мені дісталася чота Дорошенка. Він чомусь поводив себе не дуже впевнено, тому Крига й доручив команду над його стрільцями мені. Курсанти довели своє право називатися вояками УПА. В запеклому бою супроти обстріляних, звиклих до крові й смертей солдатів, жоден стрілець не оглянувся назад. Червоноармійці також трималися стійко, не те що енкаведисти, які, «геройствували» воюючи десятеро проти одного. В ході бою неодноразово спливала в голові думка, що, можливо, проти нас воюють і червоноармійці-українці. Більшовицькі комісари були мастаками стравлювати поміж собою земляків. Але закони війни безжалісні й жорстокі, не вб’єш ти, уб’ють тебе. Ніхто з нас не мав права бодай на хвилинну слабкість, мусилося стояти на смерть. Тим паче, що з боку нападників до наших вух долітало п’яне російське матюччя. Аж смородом віддавало від нього в зелених горах.

Кремлівські верховоди не шкодували «гвардійських ста грамів» для солдатів, яких гнали на непотрібну нікому смерть. І сьогодні не знаю, хто воював проти нас. Який відділ?

Куля скосила повстанського кулеметника. Молодий стрілець лежав, облитий кров’ю. Кілька разів намагався повзти до своїх, але то йому не вдавалося. До нього підібралася по-пластунськи тоненька, як стеблина, дівчина-санітарка. Якось закинула пораненого собі на спину, щоб відтягти в безпечне місце. Трохи піднялася, бо хлопець був надто важкий для неї. Довга черга з кулемета кинула обох під великий камінь. Валун враз закривавів на тлі зелених смерічок. Загинули обоє. Ми втратили тоді дванадцять стрільців. Підраховувати втрати більшовиків ніхто не збирався, не до того тоді було. Широка полонина густо вкрита трупами солдатів. За що вони гинули, в ім’я чого? Більшовицькі командири гнали, мов на бойню, нові й нові підвідділи. Робилося моторошно від величезної кількості трупів. На третю добу безперервних боїв повстанські командири зійшлися на думці, що мусимо прориватись — стрільці виснажені, набої закінчуються.

Повстанські сотні сконцентрувалися в одному місці. Стрільці, мов зведений курок. Команда курінного — і відчайдушний кидок на більшовицькі позиції. Шквал вогню. Крики, лемент, рукопашна січа… І ось вороже кільце розірвано.

Висотані боями, заморені безсонням, зголоджені стрільці не давали себе підганяти. Відступ сотням забезпечувала кулеметним вогнем одна чота. Опісля, коли закінчувалися набої, її змінювала інша. Відтак у бій вступала наступна… Сотні організовано відірвалися від розлюченого жертвами й невдачею противника.

Постріли поступово вщухли. Шум погоні загубився в жебонінні гірських потічків. На стрільців кам’яною брилою навалився тягар втоми. Нестерпно допікав голод. За три доби гарячих боїв кожен остерігався, якби ворог не нагодував свинцевим горохом, про їжу тоді не думалося. Тепер же, здавалося, з’їв би й коня з копитами. Нервова напруга спала. Кожен молодий, здоровий, слава Богу… Одним словом, голодні були, як вовки взимку.

Лісовий пішник привів повстанський відділ до якогось невеличкого села. Окутане густим світанковим туманом, воно вигулькнуло з лісу якось зненацька.

Заходимо на просторе обійстя з великою рубленою хатою, багатьма господарськими забудовами. Думаю собі, що господар заможний, нагодує стріль-ців. А привів я дві чоти — Дорошенкову й буковинську.

З хати виходить чоловік років за п’ятдесят. Вступаю з господарем у переговори, пропоную різні варіанти. Можемо купити в нього харчів за румунські леї, які ще тоді ходили на Буковині, можемо продукти позичити в нього. Дамо розписку, і ста-ничний йому все поверне. Такий був порядок в УПА. А можемо й виміняти щось їстівне на нові німецькі черевики. В моєму наплечнику лежали добрячі берґшуге — альпіністські черевики, яким зносу немає. Взуття таке у воєнні часи складало цілий маєток. Але вуйко затявся, мов бик перед різнею, не дає ні крихтини. Викручується вужем. Здав, мовляв, уже все станичному, нічого вдома нема. «Гей, що за біда, — думаю собі. — Не загинули від куль, то повмираємо з голоду. Аж смішно». Але й не до сміху, бо кишки в утробі сваряться поміж собою. Поживи просять. «Ти командир, чоловіче, мізкуй, як стрільців нагодувати», — проштрикує мене наскрізь. Застосовую всі свої дипломатичні здібності. Пропоную чоловікові зайти до господи, там поговоримо. На порозі обертаюсь і кліпаю своїм хлопцям.

Голодний вояк завжди винахідливий. Повсідалися з ґаздою в хаті на лаві, застеленій писаною веретою, балакаємо про те, про се. Невдовзі стрільці викликають мене на подвір’я. Доповідають, що знайшли багато харчів, є сушена баранина, бринза, борошно, картопля… Знайшовся й величезний котел, в яких горяни готують будз. У нещасті — щастя, ще й зварити є в чому. Не довго вагаючись, дозволив хлопцям чимскоріше готувати сніданок, а сам повернувся до хати. За розмовою не так було чутно воркотіння в порожньому животі. Через якийсь час тонко рипнули сінешні двері і на порозі постав стрілець з повною їдункою. А поперед нього до хати ввірвався смачнющий запах, аж у голові запаморочилося. Страва парує на столі. Ложка й автомат у повстанця завжди при собі. Припрошую й господаря. Спочатку трохи віднікувався для порядку. Але відтак його дерев’яна ложка тільки замелькала. Їдунку удвох спорожнили миттєво. Страва господареві припала до смаку. Не знав, скупердяга, що приготовлена з його продуктів…

Проте трапеза наша мала свої наслідки й продовження. Через два місяці викликають мене до окружного провідника Сталя. Причину не повідомляють. Прибути і край. На той час я перебував уже в Березівській сотні. Беру з собою одного стрільця й поспішаю до Космача, зголошую окружному провідникові свій прихід. Він квартирував на присілку Ставник, у хаті Кирила Линдюка, що був головою сільради. Не дуже привітним голосом пропонує сісти. А тоді крижаним тоном каже, що мене звинувачують у грабунку. Я завмер. В УПА за грабунок, крадіжку — розстріл. Агій, що за напасть на мою голову! А Сталь переповідає мені історію двомісячної давності. Не пам’ятаю, як я виправдовувався, але провідник терпляче вислухав мої слова. А вже тоді наказує черговому привести чоловіка. Поріг переступає недавній мій знайомий з гірського сільця.

— Впізнаєш? — хмурить густі брови Сталь.

— Впізнаю, — видихаю з похолоднілих грудей.

— А ви його впізнаєте?

— Аякже, — показує з-під коротких вусів прокурені зуби дядько.