Машина забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По тілу мінотерія пробігла нервова судорога.

— Хто вас, о найдорожчі, напоумив на цей крок? — прогримів його голос.

— Ось цей космогатор — Антоній Ендотеліус-молодший, — покірно відповіли м’якотілі, які не вміли брехати.

Голод, напевне, неабияк загострює кмітливість, тому що після недовгих роздумів мінотерій прийняв несподіване рішення.

— Гаразд! — заревів він. — Не задовольнити вашого прохання я не можу. Але й ви мусите вдовольнити моє. Я не можу жити без їжі, тож віддайте мені на поживу космогатора!

— Мене на поживу? — здивувався я. — Що за дурні жарти?

— Це його прохання! — загула юрба. — Мінотерій попросив!

— Ну, добре, — процідив я крізь зуби. — Нарікай на себе, почваро! Гаразд, мінотерію, — голосно сказав я. — Але я сумніваюсь, чи пройду через твою горлянку. Адже досі ти ковтав істот удвічі менших за мене.

Мінотерій зареготав, розкривши пащу, в якій могли б вільно вміститися кілька ваговозів. Не роздумуючи більше ні секунди, я вскочив у цю печеру, щасливо поминувши рогові пластини при вході в ротову порожнину. Ще одне зусилля, і я посунувся по похилій трубі кудись униз. Мене одразу ж оповила темрява, в якій щось булькало і чвакало. Я збагнув, що потрапив у шлунок. Мій розрахунок полягав у тому, що шлунок мінотерія в процесі еволюції пристосувався до перетравлення м’якотілих з їхньою ніжною тканиною. Я ж зліплений з іншого тіста, крім того, на мені був, якщо ви пам’ятаєте, легкий захисний скафандр із запасом атомарного кисню на кілька тижнів.

Що я тільки не виробляв, опинившись у шлунку! Я скакав, танцював, товк у стінку кулаками, ніби на боксерському тренуванні. Я чув, як стогнало від болю чудовисько. Вже під кінець першої доби воно заблагало пощади.

— Виходь, — почув я приглушений звук його голосу. — Нічого тобі не буде.

Та я згадав про м’якотілих і вирішив боротися до кінця.

Ще кілька днів тривав мій поєдинок, який геть виснажив мене. Нарешті чудовисько смикнулось востаннє і затихло. Я прислухався: воно не дихало.

Через напіввідкриту пащу я обережно вибрався назовні й розглянувся довкола. Чудовисько лежало на якомусь незнайомому безлюдному острові. Помітивши мене, в повітря знялися зграї птахів. Нараз я побачив, як з-під кущів низького чагарника до чудовиська метнувся маленький звірок, схожий на тхора. Не зважаючи на мене, він вирвав з тіла мінотерія шматок м’яса і став жадібно пожирати його. Я байдуже поглядав на звірка, міркуючи, що ж мені робити далі, і раптом з подивом помітив, що звірок почав швидко змінюватись, перетворюючись на маленьку: копію мінотерія — така ж хижа голова, такий же риб’ячий хвіст.

“Ось як тут передається генетична інформація!” — подумав я, обережно підкрадаючйсь до мінотерія-малюка. Стрибок — і маленький звір забився в моїх залізних руках.

З кори дерев я сплів нашийника і повідець і ні крок не відпускав від себе “новонародженого”. Годував я його яйцями птахів, які гніздились на острові. Мінотерій ріс на диво швидко і вже через тиждень був досить сильний, щоб перевезти мене на острів, який я покинув.

Заплив скінчився щасливо, — м’якотілі щиро дякували мені. А нового мінотерія я забрав на Землю. Там йому дали цитостатики, щоб зупинити ріст, і він лишився невеликим, досить цікавим створінням.

— Згадав! — вигукнув онук. — Коли я був ще зовсім маленьким, ти водив мере в біопарк інопланетних форм у відділ мислячих м’ясоїдних. Мінотерій — він кумедний такий, чемний, з усіма вітається.

— Чемний то він чемний, — похитав головою Евдотеліус. — А от якось мало не проковтнув двоголову рептилію з боліт планети Охани. Добре, що доглядач вчасно нагодився.

— А з м’якотілими що сталось? — поцікавився онук.

— Евакуювати їх було дуже дорого, хоча якби це був єдино можливий варіант, то про витрати й не подумали б. Але ностальгія для таких вразливих істот могла стати згубною. Ми обрали простіший шлях: вистрелили в зірку кількома тисячами тонн інгібітора антинадновіту. Таким чином переродження в наднову відвернули. А м’якотілі… вони приєдналися до мешканців тих планет, які згадують моє ім’я із захопленням і вдячністю.

СТАРІ ЗАПОНКИ

— Сидорино! — голос Антонія Ендотеліуса був украй роздратований.

Сидорина Іванівна ввійшла до кімнати і обімліла. Розгардіяш у кімнаті був страшний; шухляди комода повисовувані, все в них лежало жужмом; шкатулка, яка завжди стояла на робочому столі космогатора, валялася на дивані.

— Тонику! — тихо ойкнула дружина. — Що ти робиш?

Антоній Ендотеліус блиснув очима і гнівно відповів:

— Запонки шукаю, от що! Нема їх, наче в гравітаційну діру провалились!

Сидорина Іванівна лагідно, як неслухняну дитину, покартала чоловіка:

— Нащо ж було влаштовувати цей розгардіяш? Підійшов би до мене і спитав, де вони.

Антоній Ендотеліус стенув плечима.