Машина забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Хомич, так звали завідуючого, зустрів мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.

Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.

— Вашій ерудиції можна позаздрити, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його втомлюючої пишномовності.

Іван Хомич зніяковіло закашлявся:

— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас пошлемо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди кажуть, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!

Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.

До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:

— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.

Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви щодо моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.

Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:

— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?

— А хто він такий буде? — насторожилася стара.

— Лікар з міста.

— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.

Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився невеличкий став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабки, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега підходив я.

Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.

Якось я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:

— Так що Патратій?..

— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курми горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але від Горпини, щоб її трясця вхопила, всього можна чекати. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.

— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.

— Не смійся, синку. Патратій усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!

Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких випадках він посилав хворих до лікаря.

— Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.

Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.

— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.

Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.

Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.

— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак, каже, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи поранену…

— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садком галявина, там вона й лежить.

— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора там німця бродячого бачили?