Він подумав:
“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”
“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм — з іншою тривалістю життя, іншими можливостями… Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.
“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта-7…”
— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.
— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?
Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:
— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…
— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.
— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.
— В усякому разі, менше за тисячу тонн?
— А ти можеш підняти тисячу тонн?
— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.
Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.
Пролунав мелодійний дзвінок
“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.
— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.
— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.
Сигом почув голос матері:
— Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
— А ти слухатимешся? — запитав сигом.
— Ні!
— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
— Годі пустувати, Анте.
Минуло два дні.
— Мені пора…
“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”