Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.
“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.
Але Ехорі плакала.
“Може, у неї щось болить усередині…”
Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.
Ще одна частка секунди збігала.
“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”
Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому ж вони викликають у дівчинки сльози?
Минула вже ціла секунда, почалася друга…
“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”
“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.
“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”
Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”
Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:
“Чому ти плачеш?”
Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі, — і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.
— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.
— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.
— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.
Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:
— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…
— Хто не виходить? — спитав сигом.
— Птахи.
І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.
— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.
Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.
— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…
— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.
— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.
Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.