Читать книгу «Жінка його мрії» онлайн.

– Ти куди зібрався? Противний...

– Лишайся тут, - капітан натягнув светра, потім кобуру з пістоле-том. - Я скоро буду.

– Ти нікуди не підеш. Вже друга ночі... Ти нікуди не підеш, - коханець розсівся на підлозі.

– Заспокойся. Я скоро повернуся! - гаркнув капітан.

Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував одягатися з якоюсь тупою оскомою на зубах, у всьому роті, нервово смикаючи руками.

– Не влаштовуй сцени, - прогарчав він, коли юнак ухопив його за рукав і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, який тягнувся за ним до самого ліфта. Нарешті у того забракло сили і він випустив рукав.

Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій "Лексус" у більш зручному для нього місці, хоча можна було поставити, де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів машину ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака. А дощ слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути машину, коли погляд упав на руки бомжа: той замість пляшки, як йому видалось, тримав сотовий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню сотового, наче на якогось рідкісного птаха, що вискочив з цифрового фото і приліпився лапками до засмальцьованого одягу цього чоловіка. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, поклавши руку за звичкою на пістолет. Бомж спав, а мобільник продовжував працювати. Капітан нахилився й узяв сотовий. Механічними рухами перевірив повідомлення і знайшов свій номер. Інших там не було. Сотовий виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі і нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.

Капітан спробував розбудити бомжа, але це виявилося справою невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за петельки бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла у вухах. Тоді він защебнув на нього наручники і затягнув до салону авто. Далі не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.

– Знову драп шмалили? - пробурчав він.

– Ну, ти ж того... - почав був товстун, з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.

– Столик мені там, у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? - звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися у навколишній антураж. - Тоді ходім.

Вони сиділи під надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов...

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? - перепитав він.

– Ага, - бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я його знайшов, а потім ви приїхали... Ось так. Можна ще водочки?

– Пий... Пий, - капітан виставив щелепу. - Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? - Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна йняти віру? Він ухопив за петельки бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Тож Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем.

– Чорт! - закричав Величко. - Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпнувся й одійшов. Хазяїн перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! - визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.

– Ти подивись... А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я промацав. Га? - продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти днем і відчувати, хто веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік...

– Це ти мені говориш, стукацюро? - Величко ткнув йому пістолет у писка. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! - він почав бити кулаком по коліні. - Ну що сьогодні за день, а?