Читать книгу «Жінка його мрії» онлайн.

– Імен? - Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. - Так. Було одне. Дивне... Дайте згадаю... На дерево схоже, красиве таке... Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину... Ось, є. Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Остання моя помилка - це дружина, - чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність.

Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, вимірюючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.

– У тебе щось є?

– Пропуски у нічний клуб "Роллі".

– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла за хвилин п’ять. Але найцікавіше, вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, - лейтенант пошукав сигарету.

– Може, сусід помилився? - сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.

– Ні.

– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?

– Тому, що я теж її бачив, коли виходила з під’їзду, - сказав лейтенант.

– Щось...

– Я її знаю... Навіть добре знаю... Ось треба набрати цей номер телефону... - і він подивився благально на Марі. І тут у неї забринькав мобільник, не рація, а мобільник, і лейтенант вкотре глянув на неї благальним поглядом.

– Алло. Що, найшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і голова? Чудово...

– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу це покійник, синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся пертися на цей глухар, - загарчав лейтенант.

Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому у нас все так виходить, що там ось теж живуть люди і вони тягнуть своє життя, як з перебитим хребтом собака. Нічого особливого, світ множиться нашими стражданнями, інакше не може бути. Вогні передмістя десь запльовувалися у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилась і перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі поклала на його плече руку. Лейтенант повільно повернув голову до неї, блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.

– Поїхали, - сказала Марі.

Він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.

– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, - сказав він, відкрив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому в спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він надовго затримав у собі думку про Марі. Кілька хвилин він термосив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней, вони загадково ворушилися. Таксі не було, і він спустився в метро. Метро видалося зараз йому стійбищем кольору тютюну. Лейтенант думав повернути, але щось тягнуло його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй десь років чотирнадцять. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, - хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хитнув головою. Він уже був обернув голову, як раптом затріщали шийні хребці, побачив його. Це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя і запам’ятає його назавжди. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не говорив нічого про інтелект. Але там лежала якась загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли з вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от тільки колір ви-значити важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло. У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуби. На цьому він знався. Костюм на ньому дорогий, ті, хто носить такі, ніколи у метро не їздять. На пальці перстень, з каменем, напевне, коштовним, що складався з двох половинок. Одна червона, друга синя. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але нічого не знайшов. І тільки він відважився на це, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підняв руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку, найкоротшу. І тут він послухався. Він послухався чийогось заклику чи наказу. Двері вже майже зачиняли-ся, коли він рвонувся з місця і проскочив у щілину. Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хто висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинка змінилася. Вогняний стовп рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відкрилися, вірніше, один. І звідти повали-ли люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий і кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого з тих пір, коли він знюхався з вулич-ними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі - щез, одружившись на огрядній сутенерці Клаві, Клавдії Олексіївні. Лейтенант з усього розмаху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані.

– Асфіксія, - сказала вона. - У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім пере-росла у гангрену. Його викрали, але для чого - він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився...

Тут усі собаки передмістя, що ніколи не затихають, особливо вночі, умовкли всі разом. Всі присутні як один повернулися: рожевий блин передмістя лежав внизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнули зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється?! - закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував... Здається, туди - на схід, - спокійно сказала Марія і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. - Ходімо, любий, глянемо...

– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, - прохрипів напарник.

– Така у тебе, любий, робота, - і Марі рушила у темряву.

Собаки задзяволили у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся до Марі, то тільки почув, як віддаляються її кроки в куцих хащах глоду. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посинілі попруги.

– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, - бадьорим голосом сказав він і притьма побіг за Марі.

Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила трави. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то були тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, втикаючи у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на Іву. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.

– Коли він востаннє озивався? - спитала вона сонним і байдужим голосом.