Читать книгу «Жінка його мрії» онлайн.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.

– Іди ти...

– Іду. Я просто так.

Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, - сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? - запитав лейтенант і подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов Сергій Миколайович, - сказав карлик і сміливо тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто під-ходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, - спокійно відповів карлик. - Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, - сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і понюхала повітря.

– Псятиною смердить, - сказала вона і таки цього разу пішла.

Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований вираз обличчя.

– Ага, Пікаб Семен Павлович...

– Пікабов Сергій Миколайович, - проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі не гей?

– Саме так, - сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап, я подумав, охоронець, - вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стола чи підлогу.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, - карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого доброго в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, - відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Та, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну, а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.