Читать книгу «Жінка його мрії» онлайн.

– Так, легко.

– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! - сказав Магріб.

Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Серед них була дівчина - бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що робить дівчина це демонстративно.

– Фі, - сказав на це Магріб.

Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху. Людей витягували і виносили на ношах.

– Що це в біса таке? - запитав Русланчик.

– Черговий теракт, - пискнув роздратовано Магріб.

– В цьому щось є... е... - Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово зависло у повітрі.

– Смерть збуджує?

– Так. Саме це я хотів сказати, - промовив Русланчик, продовжуючи спостерігати за подіями на екрані.

– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну... - Магріб допив коктейль.

– Слухай, ти говориш, як баба, - пробурчав Русланчик.

– Як саме?

– Ти мислиш, як баба. Баба, яка, як тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш, про що я, Магрібчику?

– Ти злий. Нічого поганого в тому нема, що я мокрію. І нічого пога-ного нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я не такий, як всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж божий промисел.

– Я не вірю. Розумієш, все це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.

– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким, - Магріб уже ледь не плакав.

– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, хлопчика, щоб взував тебе зранку, - Руслан покликав офіціантку: - Ще чаю.

– М’ятного? - перепитала офіціантка - з хлопчачою зачіскою і блискучими очима.

– Так.

Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його впізнали, і розправив плечі, непомітно розщібнувши гудзика на грудях. Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.

– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.

– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана - це дві дії однієї особи? - Магрібчик лизнув губи.

Підлітки зашуміли, але тут напружилися, зробилися тихі, тільки обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша. Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під квітами. Не можна було сказати, що він ховався. Він щось пив. Можна було розгледіти його великі руки, одяг доброго ручного крою, але не обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся - і гучний ляпас, неймовірної сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.

– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, - сказав чоловік і пішов так же швидко, як і виник.

– Топтун, - хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мунд-штук.

Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох на обличчі були сліди від п’ятірні.

– Що це? - пропищав Магріб.

– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, - і Руслан спробував розсміятися.

А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися на екран телевізора. Тільки обличчя блищали від поту. На екрані пропливав широкою рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки, з білими пухнастими крилами, гнучко вихляли тілами. Очі у них волові, теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в повітря серпантин, і закликали публіку до себе.