Улюбленець слави: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мораль і політика в романах Джойса Кері

Політична тематика широко входить у літератури Заходу в XX ст., посідаючи в них визначне місце, особливо після другої світової війни. Повною мірою це стосується й англійської літератури, де традиція політичного роману чи не найдавніша: вона починає складатися у Свіфтових «Мандрах Гуллівера» й «Джонатані Уайлді Великому» Генрі Філдінга. Та найчисленніші твори на політичні теми з'являються в англійській літературі другої половини XX ст., в тому числі у таких визначних письменників як Ч. П. Сноу, Г. Грін, Дж. Ліндсей, Дж. Олдрідж та інших. Серед них «політична трилогія» Джойса Кері («Улюбленець слави», 1952; «Ніхто, крім бога», 1953; «Якби не ставив я честь найвище», 1955) вирізняється своєрідним ракурсом змалювання політичного життя, морально-філософським трактуванням його колізій, тонким іронічним психологізмом. Перший роман цієї трилогії нині пропонується увазі українських читачів.

Однак передусім коротко розповімо про творчий шлях і метод письменника, характерні грані його світогляду і провідні естетичні принципи.

Артур Джойс Люнел Кері (1888—1957) народився в Північній Ірландії у збіднілій дворянській родині англо-ірландського походження. Восьмирічним хлопчиком він втрачає матір. Його батько перший із роду Кері змушений був залишити маєток і, переїхавши до Лондона, працювати інженером-будівельником. Навчається майбутній письменник у лондонському Кліфтон-коледжі, де значну увагу приділяли природничим наукам. Але юний Кері виявляє здебільшого гуманітарні й художні нахили, рано пробудилися у нього літературні інтереси, він пише вірші і в 1908 році видає поетичну збірочку.

Та поетичний дебют ще не визначив літературної долі Кері. Не менш активно цікавиться він живописом, їде у Париж, де бере уроки в художників-імпресіоністів, а після повернення на батьківщину протягом трьох років навчається в Едінбурзькій художній школі. Там його вважали за здібного початківця, але і в цьому мистецтві молодий Кері не знаходить себе. Раптово залишивши художню школу, він вступає до Трініті-коледжу в Оксфорді, де вивчає юриспруденцію. Пояснюючи цей несподіваний «зигзаг» на шляхах становлення Кері, дослідники посилаються то на його слабкий зір, то на бажання набути духовної самодисципліни.

І хоч живописцем Кері не став, заняття живописом не минули для нього марно. Річ не тільки в тому, що він малював для себе протягом всього життя,— важливішим є те, що заняття живописом, набуті професійні знання виразно позначилися на літературній творчості Кері, на його стилі. Звідси специфічно живописне вміння передавати світ у візуальних образах і барвах, в динаміці ліній і грі світлотіні. Кері не так розповідає про світ, як його показує, переважно в імпресіоністичній манері, через живописні фіксації життєвих реальностей в динаміці й колориті. Водночас словесний живопис Кері інтенсивно передає певний настрій і виражає світосприймання героїв. Ось як, наприклад, змальовується будинок, у якому провела дитинство героїня роману «Улюбленець слави»: «Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі». Але найповнішого вираження ця «живописна константа» досягає в романі «З перших рук» (1944).

Перш ніж серйозно зайнятися літературною творчістю, Кері прагне збагатити свій життєвий досвід (а це зрештою означає, що він, можливо, й напівсвідомо, чинив саме як письменник-реаліст, для якого неписаним законом є те, що творчість спирається на життєву реальність, виростає з неї). Згадане прагнення спонукало його в 1912 році взяти участь у першій балканській війні — щоб розширити досвід і заодно випробувати себе. Згодом про цей епізод свого життя Кері розповів у документальній книзі «Спогади про Бабутів», яка вийшла вже після його смерті. Перед першою світовою війною Кері поступає на службу в колоніальну адміністрацію у Нігерії. Тут у 1914—1915 pp. він також бере участь у воєнних діях у Камеруні, сусідній з Нігерією німецькій колонії, і отримує тяжке поранення в голову. Загалом у Нігерії Кері проводить близько шести років, з них останніх чотири — як губернатор Боргу, глухої провінції на півночі країни. Він завоював репутацію чесного адміністратора, що піклувався про добробут краю, будував дороги та іригаційні споруди, там же у нього склалося глибоко критичне ставлення до британської колоніальної системи, що через певний час знайде вираження в його романах «африканського циклу».

В 1920 році Кері йде у відставку, повертається до Англії і поселяється з сім'єю в Оксфорді з наміром віддатися літературній творчості. Але й на той час становлення Kepi-письменника ще не завершується. В одному з популярних американських журналів він опублікував цикл оповідань, які мали успіх у читачів, але зовсім не задовольнили автора. Написані вони були за стереотипом «читабельних» журнальних оповідань, які за вигадливо побудованою фабулою і зовнішньою відточеністю стилю приховували тривіальний зміст. Письменник замовкає ще на дванадцять років і наполегливо працює, набуваючи справжньої письменницької майстерності.

Кері належить до генерації таких англійських письменників, як Д. Г. Лоуренс і Дж. Джойс, В. Вулф і О. Хакслі, котрі ввійшли в літературу в 10—20-х pp. і великою мірою визначали тоді її зміст і характер. Оскільки ж становлення Кері було довгим і перші свої романи він опублікував на початку 30-х pp. разом з письменниками наступного покоління, такими, як Г. Грін, Ч. П. Сноу, І. Во і Дж. Б. Прістлі, то критики й читачі вбачають у ньому представника саме цього покоління. І підстави серйозніші, ніж простий збіг у часі. Лоуренс, Джойс, Вулф належали до модернізму або ж були близькими до нього, вони багато експериментували, прагнули до радикального оновлення форми, і на їхньому тлі творчість Кері здавалася дещо старомодною, надто традиційною; мине ще чимало років, поки заговорять про її новаторство. Інша справа — названі письменники наступного покоління, до якого «включився» Кері. Це були письменники-реалісти, і насамперед з їхньою діяльністю пов'язане нове піднесення англійської реалістичної літератури в середині XX ст. Словом, не тільки за збігом у часі, а й за характером творчості, її типологією вони були близькі Кері. Творчий світ кожного з цих митців — яскравий і неповторний. Це стосується і творчості Кері, яка, крім іншого, вирізняється проблемно-тематичною багатогранністю. У Г. Гріна й Ч. П. Сноу, так само у І. Во маємо теми й мотиви, які проходять через усю їхню творчість, виступають у ній провідними, визначальними. Дж. Кері — письменник «багатоликий», він звертався до різних проблем і сфер життя.

Письменницьку долю Кері порівнювали з долею його героя-митця Галлі Джімсона, який ішов попереду свого часу і тому вийшов з моди, не встигнувши в неї увійти. В цій паралелі справді є сенс. Звичайно, Галлі Джімсон — далеко не автобіографічний образ, але автора і героя зближує те, що вони обидва не пристосовувалися до смаків і уподобань публіки, хоча й розуміли, що це — не той шлях, який веде до визнання і матеріальної забезпеченості.

Дж. Кері — гідний продовжувач традицій англійського реалістичного роману, традицій Д. Дефо, Г. Філдінга і Л. Стерна, Ч. Діккенса і У. Теккерея, Т. Гарді, Г. Джеймса і Дж. Конрада. Сам Кері підкреслював вплив на нього Конрада, а також російських письменників-реалістів XIX ст., передусім Л. Толстого і Ф. Достоєвського. Особливо багато він завдячує Толстому, цьому гігантові світової літератури. Кері по-своєму трактував творчість Толстого, полемізував з ним і водночас вчився у нього, зокрема створенню багатогранних образів-характерів, розкриттю діалектики людської душі.

Поміж прози переважної більшості англійських письменників XX ст. твори Дж. Кері вирізняються життєствердним пафосом та історичним оптимізмом. Незважаючи на нещастя і злигодні, які щедро випадають на долю героїв Кері, всі вони утверджують радість життя. Проте ця радість тривожна, вона невіддільна від життєвих страждань. За сміхом у Кері часто ховаються сльози, комедія обертається трагедією. Однак усе це не применшує радості життя, не зводить її нанівець, а, навпаки, загострює, робить майже фізично відчутною. Своєю прозою Кері утверджує життя як найвищу цінність, що дається людині, і цим він протистоїть поширеним у літературах Заходу настроям зневіри і песимізму.

Життєствердне звучання творів Дж. Кері походить від його філософських поглядів, концепції життя, що засновується на вірі в безмежні творчі сили й можливості людини. В одному з інтерв'ю письменник дав таке стисле її формулювання: «Як на мене, визначальним фактом життя є вільний розум. Для добра чи для зла, людина — це вільний творчий дух. Саме цим і твориться той примхливий світ, в якому ми живемо. Світ, безперервно оновлюваний та життєдіяльний і водночас небезпечний, повний трагедій і несправедливостей. Світ, у якому ніколи не припиняється зіткнення між новими ідеями і старими уподобаннями, між новим мистецтвом, новими винаходами й старими установами». Як бачимо, оптимізм Кері цілком вільний від ідилічності, він поєднується зі свідомістю драматичної суперечливості життя, його трагедійності.

Звідси притаманне письменникові розуміння історії як вічної, безперервної боротьби нового зі старим, «безперервної революції», що охоплює всі сфери життя і кожної миті змінює світ. Рушійна сила цієї «безперервної революції» — динамічна природа людини. Темпи розвитку людини не збігаються з темпами розвитку суспільства, і насамперед цим, за Кері, породжуються драматичні суперечності й трагічні колізії буття. Відповідно письменник визначає два основні філософсько-психологічні типи серед людей: новатора і консерватора. Новатори руйнують старе, усталене в суспільстві, науці, мистецтві та інших сферах життя, консерватори спрямовують свої зусилля на збереження стабільності, охорону усталених форм і відносин. Обидва вони визнавалися письменником фігурами трагічними, але трагічними по-різному. Та зрештою гарантом прогресу людства виступає у Кері нездоланний імпульс до творення, закладений у людині, її прагнення звільнитися від всіляких пут, що накладає на неї суспільство.

Кері називав себе політичним письменником — у широкому і досить-таки специфічному значенні, вважаючи, що основна тема його творчості — свобода людини. При цьому свободу, відповідно до своїх суспільно-політичних поглядів, він розумів не як відсутність юридичних обмежень, а як надання людині можливостей вільно творити. Діяльність того чи іншого уряду, ту чи іншу політичну систему він оцінював перш за все з такого погляду: чи надає вона людині реальну можливість виявити і розвинути свої творчі здібності з найбільшою користю для суспільства і самої себе. Тому не дивно, що Кері засуджував фашизм, колоніальну політику, ряд інших негативних явищ у суспільно-політичному житті свого часу. Разом з тим письменник вважав, що будь-яка держава, незалежно від її соціального ладу, ворожа вільній творчості людини, що конфлікт людини з суспільством закладений у самій природі їхніх стосунків. Але, якщо основною темою творчості письменника і можна назвати зіткнення вільного розуму і творчого духу людини з суспільством, то щоразу, в кожному його романі це зіткнення набуває форми конфлікту, зумовленого конкретними історичними, політичними, соціальними, психологічними, економічними та іншими причинами. А це характеризує Кері як письменника-реаліста, що йде до узагальнень від конкретики життя, його дійсних суперечностей і колізій, не підміняючи їх універсально-трагічними схемами буття.

Творчий шлях Кері — це утвердження властивого йому бачення світу й пошуки адекватної форми. На цьому шляху письменник пройшов кілька етапів. Його зріла творчість розпочинається «африканським циклом» романів, до якого входять: «Аїса врятована» (1932), «Гостя з Америки» (1933), «Африканська відьма» (1936) і «Містер Джонсон» (1939). В основі цих романів — життєвий досвід, набутий письменником, як уже зазначалося, під час служби в колоніальній адміністрації в Нігерії. Мислячі службовці, подібні до самого Кері, усвідомлюють непотрібність своєї діяльності, неможливість подолати прірву, що пролягає між ними й африканцями. Безперечна симпатія письменника до африканців, «дітей природи», які за своїм потенціалом суспільного й духовного розвитку нічим не поступаються європейцям. Особливо цікавив Кері породжуваний колоніалізмом тип африканця, який одержав європейську освіту й виховання, складності його долі. Ця тема глибоко, з тонким психологізмом розробляється в романі «Містер Джонсон», який є кращим в «африканському циклі».

На рубежі 30—40-х pp. Кері написав романи про дітей — «Чарлі — мій любий» (1940) і «Будинок дітей» (1941). Письменник вбачав у кожній дитині творця, любив спостерігати за дітьми, за тим, як проявляється в їхній уяві і вчинках притаманне їм вільне творче «я». І знову ж таки, як і в романах про дорослих, ці риси підлітків, змальованих Кері, спонукають їх до зіткнення із зашкарублими суспільними установами й моральними нормами. Ці конфлікти набувають великого драматизму, зокрема в романі «Чарлі — мій любий», де автор звинувачує суспільство за те, що воно не спроможне було зрозуміти героя-підлітка й скалічило його долю.

Суспільна філософія Кері й погляди на завдання літератури вимагали широких епічних полотен, які охоплювали б значні проміжки часу, відображали б зміну епох і поколінь, що відбувається через «безперервну революцію» — через боротьбу нового зі старим, того, що утвердилося, але приречене зникнути, і того, що невтримно пробиває собі дорогу до життя. Вдячний матеріал для таких полотен давала Кері англійська дійсність кінця XIX — першої третини XX ст. з її війнами і соціальними потрясіннями, жіночою емансипацією і «революцією в мистецтві», крахом вікторіанства з усією шкалою його життєвих цінностей, кризою моралі і т. ін. Все це спонукало Кері звернутися до жанру роману-хроніки, і з-під його пера виходять такі твори, як «Замок Корнер» (1938), «Місячне сяйво» (1946) і «Тривожна радість» (1949).

Але найбільш повно задумам Кері відповідала форма трилогії, і саме трилогії стали вершиною його творчості. У передмові до першої з них Кері так пояснював: «Я мав намір показати трьох людей, які живуть у своєму власному світі, керуючись у житті своїми власними уявленнями... Вони повинні знати одне одного і мати певний зв'язок у сюжеті, проте бачити зовсім різні грані характерів одне одного... Кожний з трьох моїх головних героїв мав в оповіданні від першої особи розкрити свій світ у властивому йому стилі... Тим самим я сподівався не тільки повніше передати складність життя, але й досягти тривимірної глибини характеристик персонажів».

Трилогії Кері з такою побудовою, з застосуванням множинних поглядів на зображуване не були поодиноким явищем в тогочасній західній літературі. До подібної композиції, що мала забезпечити різнобічне, «стереоскопічне» зображення дійсності, вдавалися й інші письменники, зокрема В. Фолкнер у широковідомій трилогії про Сноупсів.

Кері запланував написати три трилогії про три сфери людської діяльності, де, як він вважав, творча сила і вільний розум людини розкриваються з найбільшою повнотою та інтенсивністю: про мистецтво, політику й релігію. Проте він встиг створити лише дві трилогії, замість останньої (письменник знав, що йому вже не лишається часу для трилогії) він написав «узагальнюючий» роман «Полонені й вільні» (1957).

Першу трилогію Кері («Сама собі дивуюся» 1941; «Бути пілігримом», 1942; «З перших рук») називають «трилогією про митця». Основна проблематика трилогії входить до твору з образом живописця Галлі Джімсона і розкривається через зіткнення героя з суспільством. Джімсон — закоханий у життя митець, який прагне художньо відтворити його глибинні істини. Він не бажає пристосовуватися до смаків публіки і тому змушений зазнавати образ і принижень з боку суспільства, яке його фактично перетворює на парію, позбавляє можливості працювати. Створений, на перший погляд, у комедійному плані, образ Галлі Джімсона сповнений істинної трагічності. Хоча протест Джімсона не виходить за межі етичної та морально-побутової сфер, як людина-творець він несе загрозу сталості суспільства, його моральним та естетичним догмам. В філософсько-соціальному плані антиподом Джімсона виступає адвокат Уїлчер. Від його імені написаний роман «Бути пілігримом», герой якого, стоячи на порозі смерті, осмислює історію своєї сім'ї, а через неї — історію Англії другої половини минулого — першої третини нашого століття і приходить до розуміння закономірності змін, відмирання любого його серцю старого. Роман «Бути пілігримом» вирізняється широтою проблематики і масштабністю, показує «безперервну революцію» в різних сферах життя. Проте ідейним центром трилогії став роман «З перших рук», написаний від імені Джімсона; в цьому творі, при вужчому охопленні дійсності, письменник глибше проникає в життя, його суперечності й конфлікти, переконливіше розкриває його приховані рушійні сили.

В другій трилогії («Улюбленець слави»; «Ніхто, крім бога»; «Якби не ставив я честь найвище») Кері повністю зосереджується на зображенні політичної сфери життя. Романи трилогії, які охоплюють великий проміжок часу в житті Англії (з середини XIX століття до 1926-го року) багаті на історичні події та політичні колізії. Але не тільки це визначає «обличчя» трилогії. Кері розумів політику як «мистецтво людських стосунків», і тому його цікавило не стільки політичне життя, скільки життя людини в політиці. Так само як інші твори Дж. Кері, романи трилогії тяжіють до «людського центру», яким у кожному романі виступає образ героя-оповідача, а в контексті всієї трилогії — образ політика Честера Німмо. Німмо — постать вигадана, проте він має прототипів серед англійських політичних діячів зламу століть: Ллойд Джорджа, Бівена та інших, на що якось в інтерв'ю вказував і сам Кері. Ми бачимо Честера Німмо очима його дружини Ніни, яка намагається його зрозуміти і захистити, очима Джіма Леттера, антипода головного героя в суспільно-філософському плані й суперника в особистому житті, а також, так би мовити, його власними. Кожне з цих «бачень» суб'єктивне, але водночас містить частку об'єктивної істини.

Роман «Улюбленець слави», яким відкривається трилогія, написаний у формі мемуарів Ніни. З перших же слів Ніна декларує поставлену перед собою мету: розповісти правду про свого першого чоловіка з тим, щоб захистити його від наклепів і брудних домислів. Ніна веде полеміку з дійсними та гіпотетичними опонентами Честера, коментує його вчинки, розставляє вірні, як на її погляд, акценти і т. ін. Але скільки нюансів в інтонаціях оповідачки, скільки винахідливої, тонко розрахованої гри з читачем в її розповіді! Вона рясніє уточненнями, відступами, думками в дужках, словами в лапках і т. ін., проте вони не так прояснюють, як затемнюють суть справи. Це враження посилює багатоголосий іронічний підтекст: тут і іронія Ніни у ставленні до Честера та його оточення, і її самоіронія, й іронія письменника над словесною казуїстикою оповідачки, над її намаганнями видати себе за наївнішу і простішу, ніж вона є насправді. Манера розповіді героїні краще, ніж її самохарактеристики, розкриває її жіночність, гострий розум, звичку згладжувати гострі кути. Цілком щирі нотки прориваються в голосі Ніни, коли вона розповідає про особливо аморальні вчинки свого першого чоловіка. Правда, ці визнання вона відразу ж намагається замаскувати в словесному плетиві, ніби згадавши, що вона має виправдовувати, а не звинувачувати Честера. Але вони фіксуються читачем і стають фундаментом, на якому він будує своє уявлення про Честера.

Кері справедливо визнають майстром жіночих образів. Він вважав, що жінка, якій сама природа призначила бути творцем нового життя й охоронцем домашнього вогнища, є водночас і новатором, і консерватором. Зіткнення між новаторськими й консервативними началами її душі надає напруженості і драматизму її внутрішньому світові, робить його надзвичайно цікавим як об'єкт художнього дослідження. На думку Кері, жінки обдаровані, порівняно з чоловіками, більшою душевною гнучкістю, самовідданістю, чуйністю. В такому нібито «романі без героя», яким є «Улюбленець слави», Ніну підносить здатність співчувати, прощати, любити. Але реалізувати ці кращі якості своєї натури їй в її середовищі — нелегко. Любов марно намагається подолати егоїзм, співчуття — байдужість, а вміння прощати робить жінку схильною до компромісів і навіть до капітуляції перед злом, як це і сталося з Ніною, із Сейрою з «трилогії про митця», Табітою з роману «Тривожна радість» та іншими героїнями Кері.

З Ніниних мемуарів постає досить-таки дивний світ з розмитими моральними критеріями. Складається враження, що вона не хоче суворо засуджувати Честера, а точніше кажучи, не може, бо засвоїла уроки його моральної вседозволеності.

У романі «Улюбленець слави» Честер Німмо постає в зеніті своєї політичної кар'єри. Проте ми бачимо цього видатного політика переважно в сфері особистого і сімейного життя. І це цілком природно, адже про нього розповідає його дружина. Один з естетичних принципів Кері — ніколи не примушувати своїх героїв говорити про незнайомі їм речі або не властивою їм мовою. Ми дивимося на державного діяча з того боку, який нікому, крім Ніни, не видимий, а тому й не відлакований ретельно. Ми проникаємо разом з Ніною у найпотаємніші думки Честера, які він приховує від інших, і перед нами вимальовується дуже неприваблива постать людини нещирої, морально нерозбірливої, безпринципної. Розвінчуючи устами Ніни Честера-людину, Кері викриває його і як політика, адже, за твердим переконанням письменника, «неправда завжди залишається неправдою. Суспільна мораль і особиста мораль засновуються на одних і тих самих законах. Знищення однієї людини з лихих намірів чи з глупоти так само злочинне, як і знищення мільйонів».

Чи не найтяжче свідчення проти Честера — доля його сина Тома. Сюжетна лінія Тома до певної міри продовжує традиційну тему зіткнення мистецьки обдарованого юнака з диктатом буржуазної респектабельності, яка втілювалася, скажімо, в образах Джоліона молодшого із «Саги про Форсайтів» Дж. Голсуорсі чи Христіана із «Будденброків» Т. Манна, тільки у Кері замість «сімейної честі» фігурує «політична кар'єра Честера Німмо». Вихований у любові й повазі до Честера, Том драматично переживає розчарування в ньому. Воно виливається у нищівний шарж «Міністр-ліберал», за який Том фактично заплатив життям. Крім психологічного, цей конфлікт має і філософський бік, істотний для концепції роману. Поділяючи людей на новаторів і консерваторів, Кері водночас вважає, що чіткої грані між ними немає, що новатор за певних обставин з часом може перетворитися на консерватора. Честер Німмо, щедро обдарований творчим духом, починав як новатор (у тому специфічному значенні, яке Кері вкладав у це слово), далі ж, роблячи блискучу політичну кар'єру, він перетворюється на консерватора, охоронця старого, існуючого суспільного ладу. Том як представник нового покоління, невдоволеного світом, що йому дістався у спадок, і як митець кидає виклик системі, яку підтримує лорд Німмо. Звідси неминучість конфлікту між ними, що має закінчитися трагічно. Так на всіх рівнях змісту свого твору — соціальному, психологічному, філософському Кері розвінчує свого героя, показує, як егоїзм і безпринципність буржуазного політика руйнують людську особистість.

Отже, виправданням Честера Німмо Нінині мемуари не стали. Зате вони чудово прислужилися іншій меті, яку «авторка» ніде прямо не декларувала: захисту й виправданню її коханця Джіма Леттера. У розповіді Ніни Джім постає, м'яко кажучи, не дуже інтелектуальною, зате чесною і принциповою людиною. Суб'єктивне ставлення до нього оповідачки дещо применшує духовне убозтво й егоїзм Джіма, так само як і його войовничий консерватизм, але не може їх затушувати. Ніна кохала Джіма, тому й розповідає про нього не іронічно, як про Честера, а з доброзичливим гумором, можливо, й мимовільним. До кінця Джім викриває себе сам у третій частині трилогії.

Роман «Якби не ставив я честь найвище», написаний від імені Леттера, продовжує сюжет роману «Улюбленець слави». Трагедія, яку передбачала Ніна («Джім може тільки вбити мене»,— такими словами вона завершила «свій» роман), розігралася, і тепер, чекаючи на страту, Джім диктує в тюрмі свою сповідь, яка за стилем більше схожа на діловий рапорт. Цей сухий і безбарвний стиль чудово виявляє сутність Джіма, розкриває його як людину недалеку, духовно бідну, геть позбавлену уяви. Мотивуючи свій злочин, він наголошує на тому, що це було не вбивство через ревнощі, а помста за зневажену правду, кара за те, що Ніна була пособницею Честера в його нечесних справах. Самого ж Честера Джім таврує як лицеміра й безпринципну людину, що отруює брехнею все, до чого доторкнеться, і всією своєю діяльністю веде Англію до загибелі. Джім критикує Честера з консервативних до реакційності позицій, але об'єктивної гостроти критики це не знімає.