Водяничок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»

І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.

«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…

— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

— Міногою? — здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

— Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.

— Чого це ти? — спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.

— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник, — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.

— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.

— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.

— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок, — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша…

— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.

— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.

— Повітря, — сказав батько.

— Повітря? — перепитав Водяничок. — А що воно таке?

— Це те, в чому не можна плавати, — пояснив батько.