Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів
Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.
Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко
[...]
державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.
Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.
Нефортунним виявився вибір В. Мартинця на посланця ПУН-у до Краю також і в іншому аспекті. І так, наприклад, він мав зустрітися особисто з д-ром Дмитром Донцовим з метою приєднати його до співпраці з ПУН-ом і майбутньою організацією українських націоналістів. Така зустріч і вичерпні розмови на цю тему відбулися, проте В. Мартинець не лише не приєднав д-ра Дм. Донцова до співпраці, а навпаки – зразив цього останнього через свою прикру вдачу, задиркуватість і нетактовність.
Та що найважливіше, В. Мартинець зовсім не зрозумів того політично-психологічного процесу, що вже протягом довшого часу проходив серед частини провідних членів УВО, і в своєму звідомленні (поміщеному в сконденсованій формі в „Розбудові Нації”, ч. 5, за травень 1928 р., стаття п. н. „По другій конференції”) подав цілком фальшиві висновки. У названій статті він писав, між іншим, таке:
„Річ у тому, що, коли націоналісти на еміґрації стали вже давно твердо на становищі не тільки в теорії, але й на ділі, відокремлення себе від усіх інших політичних груп, то галицькі націоналісти ще сьогодні йдуть у хвості наших політичних груп. Провідники націоналістів частинно повступали в УНДО, зайнявши навіть відповідальні становища, і віддають йому не тільки свої сили, але при кожній нагоді також сили націоналістичних ідеологічних організацій”.
А тим часом суть справи була зовсім інша. Не галицькі націоналісти й націоналістичні ідеологічні організації „пленталися у хвості політичних груп”, а лише деяка частина членів УВО, що займала раніше або ще й у той час провідні пости в УВО, еволюціонували не в бік чіткого опреділення себе до націоналістичної ідеології, а в бік опортуністичного партійництва. Але ж це стосувалося тільки окремих, хоч і провідних в УВО одиниць, а не загалу членства цієї організації, ні тим більше Союзу Української Націоналістичної Молоді. І саме тому, що загал членів обох згаданих організацій залишився націоналістичним, то між ним і тими членами, які еволюціонували в бік опортуністичного партійництва, наростав виразний конфлікт.
В Союзі Української Націоналістичної Молоді процесові опортунізації підпали лише перший голова СУНМ-у Осип Боднарович та ще два-три члени. Виниклий на цьому тлі конфлікт зліквідовано радикально в самому його зародку: О. Боднаровича і кількох його однодумців усунено з рядів СУНМ-у. Організація ця залишилася і надалі виразно націоналістичною, твердо стоячи на засаді принципіялізму й послідовно відкидаючи ідеологічно-політичну співпрацю з опортуністичними партіями. Проте це не перешкоджало членам СУНМ-у брати активну участь в українському суспільно-громадському житті. У „Просвітах”, „Соколах” та інших товариствах вони льояльно співпрацювали з членами різних українських партій, якщо ці громадяни працювали на користь названих товариств і не намагалися захоплювати їх під свій ідейно-політичний вплив. Це, очевидно, не має нічого спільного з опортунізмом, а навпаки – належить до завдань націоналістичної організації. Бож і сам В. Мартинець, у вищезгаданому звідомленні, ставив українським націоналістам закид, мовляв, вони мають замалий вплив на українське організоване життя в Галичині. Супроти цього твердження В. Мартинця, що „галицькі націоналісти йдуть ще сьогодні в хвості наших політичних груп”, було зовсім безпідставне щодо СУНМ.
Зовсім інакше була справа з УВО, що не мала, як було вже попередньо підкреслено, єдиної і всіх її членів зобов'язуючої ідеології. Не дивлячись на те, що сам ініціятор і пізніший начальний комендант УВО полк. Є. Коновалець завжди був визнавцем української націоналістичної ідеології і постійно клав великий натиск на ідеологічне оформлення цієї організації, то УВО, яка постала була не як ідеологічна, а як військово-бойова організація, лише в процесі свого розвитку та практичної роботи відчула конечність ідеологічно-політичної підбудови для всієї своєї діяльности. Саме тоді й виявилось, що хоч усі члени УВО були однозгідні щодо примату боротьби за українську самостійну соборну державу, зокрема ж проти польського окупанта на західноукраїнських землях, то в ідеологічно-політичних питаннях тієї однозгідности в них не було. З цієї причини в УВО раз-у-раз виникали різні конфлікти. Спочатку, в перші роки існування УВО, це виразно проявилося в різному ставленні членів УВО до сепаратної політики диктатора ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, пізніше як у ставленні до УССР. У висліді – всі прихильники сепаратної політики Є. Петрушевича, як теж і прихильники „м'якої політики” супроти УССР, відійшли з УВО.
З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до леґальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, – д-р Л. Макарушка, д-р В. Целевич, О. Навроцький, М. Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм. Палієвим, – поставилась позитивно до леґальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути леґальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими леґальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелеґальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО. Вищенаведений вислів В. Мартинця про „плентання у хвості” був слушний лише у відношенні до тієї групи провідних членів УВО. Члени цієї групи націоналістами насправді не були, тому й мусіли відійти з УВО з хвилиною її чіткого ідеологічно-політичного оформлення в націоналістичному дусі.
Та ще в 1928 р. могло декому здаватися, що погляди групи Дм. Палієва є поглядами загалу націоналістів на західноукраїнських землях. А що такий стан був поважною перешкодою для заплянованого добровільного злиття всіх націоналістичних організацій, з УВО включно, в нову єдину організацію українських націоналістів, то цю справу треба було ґрунтовно проаналізувати і вирішити. Для того і скликано II. Конференцію, відкладаючи відбуття Конґресу Українських Націоналістів на пізніше.
II. Конференція Українських Націоналістів в Празі (8-9 квітня 1928 р.)
II-га Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі, в днях 8 і 9 квітня 1928 р. На ній референти ПУН-у здали звіт із проробленої їхніми референтурами роботи та про стан підготови до Конгресу, але головною темою нарад була проблема ставлення-українського націоналістичного руху взагалі, а майбутньої організації українських націоналістів зокрема, до українських політичних партій, насамперед до леґально існуючих на західноукраїнських землях.
Учасниками II. Конференції Українських Націоналістів були: полк. Є. Коновалець, М. Сціборський, Дм. Андріевський і В. Мартинець – члени ПУН-у; П. Кожевників і Л. Костарів – від ЛУН; д-р С. Нижанківський, д-р Ю. Вассиян і О. Бойдуник – від ГУНМ; сотн. Р. Ярий, О. Сеник і С. Чучман – від Головної Команди УВО; Б. Кравців і С. Охримович – від СУНМ; полк. Р. Сушко і сотн. Ю. Головінський – від Крайової Команди УВО. Крім цього на цій Конференції були присутні ще деякі співробітники української націоналістичної преси.
ІІ-га Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від леґальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у цьому числі й члени УВО, які вже стали членами котроїсь із українських леґальних партій, мусіли тепер зважитися: або виступити з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.
В технічно-організаційній ділянці II-га Конференція ухвалила „стосувати різні методи, відповідно до місцевих відносин і вимог доцільности”. Згідно з цією ухвалою, поодинокі націоналістичні організації зберегли покищо свою організаційну окремішність. Проте зроблено все ж таки великий крок вперед у напрямі злиття всіх тих організацій в одну.
Спираючись на заяву представників, заступлених на II. Конференції, ухвалено передати ПУН-ові виключне представництво всіх українських націоналістів на зовнішньому форумі, як на чужинецькому, так і на українському. Таким чином визнано за обов'язуючу засаду єдности всього українського націоналістичного руху в його діяльності на міжнародньому форумі та у відношенні до всіх інших українських організацій, партій чи рухів.
Справа представника від крайових націоналістичних організацій у ПУН-і залишилася й надалі відкритою.
В „Розбудові Нації”, в ч. за квітень 1928 р., про II. Конференцію опубліковано таке офіціяльне повідомлення:
„8-9 квітня б. р. відбулася друга Конференція Українських Націоналістів. У Конференції прийняли участь члени Проводу Українських Націоналістів, члени організацій українських націоналістів на українських землях і чужині та представники націоналістичної преси. На Конференції виголошено доклади референтів і переведено над ними дискусію.
10-го квітня Провід Українських Націоналістів прийняв на основі праць Конференції такі ухвали:
1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях.
2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конґресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з окремо укладеним пляном.
3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення.
4. Конґрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1-го вересня б. р. На фонд Конґресу Провід заряджує другу збірку”.
Постанови II. Конференції зустрілися з позитивним відгуком серед загалу українських націоналістів у Краю та були апробовані як СУНМ-ом, так і УВО, хоч у Крайовій Команді УВО були ще спроби опозиції. Внаслідок прийняття отих постанов, з УВО відійшли однодумці Палієва, вирішивши, що її місце – згідно зі своїм світоглядом і політичним наставленням – не в УВО, а в УНДО. Вслід за цим прийшли теж конечні зміни на керівних постах у крайовій УВО.
Таким чином, II. Конференція своїми постановами мала найсильніший вплив на крайову УВО. Постанови ці внесли ясність щодо ідеологічно-політичних позицій УВО, внаслідок чого з рядів УВО мусіли відійти ті члени, які еволюціонували в бік опортунізму. Напередодні створення єдиної Організації Українських Націоналістів, в рядах УВО мали залишитися тільки здецидовані визнавці української націоналістичної ідеології.