Спомини з часів української революції (1917-1921): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щоби докладніше орієнтуватися, їду не "старим шляхом", а по шосе. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.

По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці. Це наслідки сварки після гри...

Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.

Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко, який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу, полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.

Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.

Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.

Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком. Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник доклав мені, шо це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожих провокаторів. Вже були випадки ведення такої агітації між сотнями полку: щоб кидати зброю, ділити майно та розходитись домів. Двох таких настирливих агітаторів, погано володіючих українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.

Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати якогось організаційного осередку.

Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі інтелігенції. Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку, якийсь старший добродій, лише знизував плечима та казав, що непевний завтрішнього дня.

Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже "самоопреділились"... Сідлали коні і ладнали в'юки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно, що з полком вже скінчили.

Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали. Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв'язку та інформації, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.

Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.

Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці; були під вражінням повного погрому й трагічної байдужости Борщагівських сіл, про яку я скажу далі.

Поїздка у Шпитьки не дала нічого, бо Петлюра знов ухилився від ясної відповіді, вона мені була лишень цінна досвідом, як уміло Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами допомогового значіння, що до них приєднались нпр. якимсь "питательним пунктом" явно "общерусского напрямку".

Я був наочним свідком, як сільрада Шпитьків була переконана в необхідности допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям свого обов'язку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку, який був реквізований, але не розграбований селом; як голова сільради робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народне майно, а за якої чверть години ця лагідна нібито людина різко і непривітно наказувала начальникові "питательного пункта"...

Біля Коша крутився якийсь добродій, вдягнений на пів військово на пів цивільно, але зі значком Академії Генерального Штабу на коротенькій бекеші, з крісом через плече та револьвером при боці. Він забалакав зі мною та представився як "генерал-майор" російського генштабу – Осецький. Він "відходив на захід" зі Слобожанами та радив мені просто привести полк до Коша і край.

Вечером вернувся я до полку та застав там велику зміну. Мій помішник доклав мені, що в часі моєї відсутности відбулася нарада командантів, на якій обібрано начальником усіх українських військ в Ігнатівці генерала російської служби – Присовського; що зі всього натовпу формується трьохкурінний Запоріжський загін і що мене призначено курінним третього куріня, в склад якого мають увійти: полк Вільної України, – (дякую!), імени Грушевського – (ще краще!) та взагалі ріжні люди без частин...

Для мене було найпоганійше те, що прийшов наказ Військового Секретаріяту про призначення тим козакам, які лишилися вірними Центральній Раді, грошевої нагороди та платні 300 карбованців місячно та що більшість гайдамаків вирішила: не кидаючи зброї вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідности мати військо з найманців. З тим і я ніяк не міг не згодитись, але все-ж зробив спробу переконати хлопців, що такі великі гроші це лише тимчасовий засіб забезпечення людей в умовах тяжкого прохарчування. Та вони і чути не хочуть. Навіть мій вірний кінний джура, мій земляк Киянин, що був зі мною від 1915 року, хоче вертатись домів.

Всі, що хочуть відходити, домагаються посвідок на право мати зброю.

Мій помішник Андрієнко вже запитав з цієї нагоди штаб Присовського та дістав відповідь, щоби відпускати всіх, хто не хоче служити, бо в загоні залишаються тільки добровольці.

Виходить: знову демобілізація і то жахливійша, ніж на фронті, бо нищить саму ідею обов'язкової воєнної служби і правильного війська.

Що-ж робити? Підписую посвідки та йду розвідати, кого ще маю приєднати до третього куріня від інших частин. У полку імені Грушевського застав я кінець поділу складів. Козаки і старшини різали та важили шкіру на чоботи; решта вже була поділена. Зброя складена; залишилося трьох людей, які пішли на нашу біду до полку. З полку Вільної України приєдналися два козаки та один старшина.

З тих, хто не був приділений до частини, прийшло чотирох, – з яких двох звернуло на себе мою увагу: один з інтелігентним обличам у козацькому одязі старого типу, без ніякої крикливої чванькуватости; – так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку XVIII століття: голена голова з оселедцем і зовсім непідхожий до цього одягу студентський значок. У полку він зголосився як фаховий скорострілець Кольта. Це був відомий опісля в нашій історії кошовий Запоріжської Січи батько Божко. Другий із трошки суворим обличчям дегенерата й трохи ненормальним поглядом очей дещо скісних і глибоко запавших. Це був Козирь-Зірка, опісля отаман і бандит, який вславився своїми погромами в північній Волині. Він був у полку щось тиждень і ніяк не міг пристосуватися до полкової дисципліни та зник.

На другий день третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта. Всі були верхи, діставши коней від утікачів з інших полків.

У три переходи дійшли ми до міста Житомира. Переходи без боїв і подій нецікаві, проте надзвичайно цікавими були ті настрої сіл і селянства, які довелося спостерігати по дорозі і які, гадаю, можуть зацікавити читачів і допоможуть розібратися в тій ситуації, в якій доводилося працювати тодішним установам.

Хвиля революції та потрясення війни принесли на село безліч ріжних понять, ідей, наказів ріжних влад. У селах з'являлися ріжні офіційні чи неофіційні агітатори, самі в більшости неосвічені, напів розуміючи чи не розуміючи того, про що балакали. А одночасно на селі раптом зникла без сліду влада з нагаєм у руці та категоричним наказом, яка була до цього часу. Село було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади і т. д.

Рішуче кажу "само", бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від центральних російських урядів, чи від Центральної Ради, перемішані з льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад, створили такий хаос, в якому годі було розібратися юристові, не то неписьменному селянинові. Тому цілком зрозумілою була велика ріжниця поміж селами в розв'язці цих питань.

З цього погляду мені здається можливо буде поділити села на кілька груп:

Перша з них найбільш численна в тому районі, де проходив полк (а ми таки добре покрутилися між залізницями Київ-Бердичів-Коростень та Коростень-Київ), вирішила земельне питання згідно з наказами Центральної Ради; себто взяла панське майно під управу та охорону громади та ним користувалася спільно й організовано. Ця організованість викликала потребу охорони майна вартами, головно недалеко від залізниць, щоб забезпечити його від всяких зайшлих банд дезертирів, якими повна була ця околиця. Це спонукувало також до переведення в життя наказу Центральної Ради про організацію Вільного Козацтва, яке перебрало на себе функції міліції. Щоби тип такого села став більше ясним, наведу конкретні приклади.

Село П'ятигірка, Бердичівського повіту, лежить у півтора кільометрах від залізниці, недалеко від стації Бровки.