Бій під Крутами (скорочено): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Борис Монкевич

Бій під Крутами

(скорочено)

З кінцем 1917 року скінчилося свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили більшовиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями. Одна армія під командою Єгорова ішла по залізниці Харків-Полтава-Київ. Друга армія під командою Ремиґова посувалася в напрямку Курськ—Бахмач—Київ.

Загальне керівництво більшовицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.

Крім того, з боку Жмеринки—Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу Першим Українським корпусом генерала Скоропадського.

Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Трудно в історії знайти більш трагічне положення.

Українське правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави.Наказом нашого військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.

Цим український уряд позбавляв себе останньої оборони. Як наслідок, трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались протягом кількох днів, натомість полки, збільшовичені й здеморалізовані, як солойдачники, понтонний батальйон та ін., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.

При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут відіграло велику роль українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.

Доцільним буде тут подати кілька фактів з життя цієї молоді в час революції.

Ще в червні місяці 1917 р. з ініціативи кількох українських гуртків, тоді ще російських середніх шкіл, відбулися збори представників українців середньошкільників м. Києва в українському клубі «Родина».

На тих зборах ухвалено організувати всіх середньошкільників в один союз під назвою «Осередок Українських середньошкільних організацій м.Києва».

На зборах прийнято резолюцію, в якій середньошкільна молодь висловлює готовність віддати себе на послуги українському народові.

«Осередок» об'єднував біля 2000 учнів одного лише Києва.

Виконавчий орган «Осередка» розпочав активну працю і вже за який місяць всі міста України були покриті густою сіткою «Осередків». Почав виходити орган комітету «Каменярі».

Сама молодь розпочала культурну працю серед війська, а також виступила в ролі агітаторів за українське національне відродження. І, коли в серпні оголошено в Києві маніфестацію вірності української молоді, то перед будинком Центральної Ради пройшов могутній похід цвіту української нації. Перед Центральною Радою вітав молодь зі слізьми на очах батько нашої кооперації Левицький і, наче передчуваючи свою близьку смерть,сказав:

У відповідь йому залунало: «Хай живе вільна Україна!»

І цей заповіт Левицького невдовзі молодь виконала.

Пройшло ще два місяці, й Україну проголошено самостійною державою. Найвищий ідеал був досягнутий, але разом з тим настав новий іспит для цілої нації — удержання цієї самостійності. Чорною гадюкою пронеслася вістка про похід Муравйова, що «ніс на вістрях багнетів свободу північного брата». Почуття тривоги з кожним днем росло в серці всякого свідомого українця. Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «Що ж далі?»

І вже в останній час перед лицем небезпеки наш уряд кинув розпучливий лич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. Видано відозви, до слухачів Народного університету, до другої гімназії і взагалі до українського елементу київських шкіл стати зі зброєю на захист українських інтересів. Крім того, по всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві завзяті промови.

І молодь одразу на цей поклик зголосилася боронити батьківщину. Це були люди непартійні, готові присвятитися кожній національній праці, бо жадні партійні інтереси не наказували їм зоставатися позаду.

Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної almae matris. Ряди вільного козацтва зароїлися від молоді. Народний університет закладає в себе Курінь студентів Січових Стрільців під проводом сотника Тимченка. В цей курінь багато записується учнів другої ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії (так, наприклад, 7 і 8 класу майже всі учні), записуються студенти Володимирського університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.

Цей курінь розташувався в будинку Константинівської юнацької школи на Печерську, де почалося провадити його формування. Але не було ладу й порядку в праці по організації цього куреня. Одразу частину козаків поставили на варті, не давши їм військового одягу.

Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від'їздом куреня на фронт приділено для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили. На обіді й на вечері козаки були всі, а ввечері більша половина брала відпустки в місто і з сотні в 140 осіб залишалося не більше 20. (Усіх записалося 300). На варту назначили людей не в порядку, а так — до вподоби. Були випадки, що одні й ті ж люди вартували по дві доби. Ніхто не знав, коли будуть від'їжджати й куди.

Наслідком такої бойової підготовки було те, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці.

З більш здатних і обізнаних з військовими вправами зорганізовано кулеметну команду, але без кулеметів.

Серед такого безпуття в неділю 27 січня 1918 р. курінь Січових Стрільців одержав від командного складу І Гершої військової школи, з котрою він йшов у контакті, наказ виступати в похід.

Почалася страшенна метушня.

Бунчужні кинулись видавати старі шинелі, штани, черевики без обмоток. Так одягнуті та озброєні старими, почищеними «трьохлінєйками» вирушили в похід тільки на другий день — 28 січня.

З войовничим видом виступили з касарень і сіли в поїзд. Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів. Нарешті вночі об одинадцятій годині ешелони виїхали з Києва II і поїхали іїоювати в напрямку на Бахмач-Конотоп.