Ілюзія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1. Ізя

Сидимо у Ізі вдома. У нього спокійно, затишно. У нього купа дисків, пилюка на поличках і мереживо павутиння попід стелею. У нього немає телевізора, радіо та Інтернету.

Жодних засобів зв’язку з навколишнім світом, окрім невеличкого брудного віконця. Мені здається, що він навмисне ніколи не миє цього віконця, - так йому легше відгородитися від світу, який, на думку Ізі, намагається пролізти у його мозок. Ізя палить цигарки без фільтра. Він не визнає фільтрів.

«Хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр?», - питає він, виділяючи слово «вони». Ці загадкові вони - найзапекліші вороги мого дорогого друга.

Щоразу, як я відвідую його барліг, він сканує мене якоюсь штукою, схожою на ті, якими вимірюють радіацію. Може, й справді шукає на мені залишки якогось випромінювання… Потім питає кодове слово - перевіряє, чи не зомбована я. І лише тоді дозволяє пройти. Ізя дуже боїться, аби вони мене не завербували. Він у них так щиро вірить, що іноді ця віра, мов зараза, перекидається й на мене.

Давно вже хотіла припинити ці відвідини, аби й собі з глузду не з’їхати, постійно думала: «Сьогодні зайду - і все…», - щодня, заходячи до нього, так думала. Ізя їсть яблуко. Він схожий на щура. Товстого брудного сірого щура зі скаженими очицями й довгими жовтими іклами у пащі. Цікаво, що думають про нього люди, коли бачать на вулиці? Мабуть, люди також помічають, що він схожий на щура. Якщо хтось помічає його взагалі, то помічає, що він схожий на щура.

Я теж помітила саме це, коли ми познайомилися.

Я їхала додому в маршрутці. Сиділа біля вікна й роздивлялася знайомі пейзажі. Згадувала, чи не забула щось на роботі, - у мене давно такий пунктик, мені постійно здається, що я щось забула. Може, колись і справді забула якусь фігню, яку досі не можу пригадати, тому й муляє…

- Ви ж не рахуєте дерев? - спитав мій сусіда.

Я швидко глянула на нього, трохи відсунулася. Він був схожий на пацюка - бридкого, гладкого, неголеного пацюка.

- Ні, - відповіла я й відвернулася.

- Правильно, - зрадів пацюк, - ніколи не рахуйте дерев! Чи машин… чи будь-чого… Кажуть, що це - ознака психічної хвороби, та хіба то - головне? Головне, що це може ввести вас у транс. Ви й так у трансі зараз. Подорож у транспорті вводить вашу свідомість у стан легкого трансу. А як почнете рахувати - уявляєте, в який транс зможете увійти?

- Я нічого не рахую, - відказала я, не обертаючись до нього.

Господи, подумала я, ну чому я мешкаю у цьому клятому районі? Чому тут постійно вільно тиняються усілякі придурки, шизики, маніяки, й ніхто не контролює їхню діяльність і вплив на нормальне життя нормальних людей?

- Стан трансу небезпечний тим, що у цьому стані вам дуже легко щось навіяти…

- Дякую за лекцію, - я нарешті обернулася й звелася, аби пройти до виходу, - ви не будете виходити?

- А чому зараз? - він навіть не зробив спроби пропустити мене.

- Бо я тут живу, - збрехала я. Мені треба було проїхати ще декілька зупинок, але їхати поруч із цим ненормальним було не надто комфортно.

- Ні, - не погодився пацюк, - ви живете за три зупинки звідси. Я частенько вас помічаю. Я знаю всіх, із ким їжджу у цій маршрутці. І знаєте чому? Бо всі дивляться у вікно, а я - на людей. У вікно дивитися небезпечно…

- Ага, - кивнула я й протиснулася повз нього до виходу (він навіть не посунувся), - бо можна увійти у транс. До побачення.

- Я серйозно! - гукнув він наздогін.

Ще б пак, подумала я, виходячи. Ви, шизики, завжди серйозні… Ізя жере яблуко. Він зосереджений на цьому. Зосереджено вдивляються у нещасний плід маленькі чорні очиці, зосереджено працюють жовті щурячі ікла… Раніше це видовище викликало у мене огиду, ледь не відразу. Тепер - звикла. Ізя знає це. Він частенько говорить: люди звикають до всього, як таргани або пацюки. Це смішно: людина, схожа на пацюка, вважає схожими на пацюків інших людей.

- Як на роботі? - питає він. - Нічого дивного не помітила?

Мабуть, Ізя вважає мене своїм агентом у боротьбі з ними. А я не можу бути ним, бо як можна бути агентом у боротьбі з тим, у кого не віриш? Я - єдина істота, що пов’язує мого Ізю із реальним життям.

- Нічого, - відповідаю я. - Як завжди. Люди як люди.

Робота як робота. Шеф як шеф. Ніхто не вербує, ніхто не пхає до мого мозку ніяких чіпів.

- Ти просто погано спостерігаєш, - виносить вердикт Ізя.

- Добре, - усміхаюся я, - завтра буду дивитись уважніше.

Я не знаю, що саме шукає Ізя, але я не проти допомогти йому. Він подобається мені. За його щурячою зовнішністю ховається хороша, трохи чимось налякана людина, яка вигадала свій власний сенс життя, свою ціль і своїх ворогів. Припускаю, колись він працював із тим, чого панічно боїться зараз, бо знає чимало про техніки гіпнозу, навіювання, НЛП і навіть проведення спіритичних сеансів.

Певно, колись він був непоганим спеціалістом, а зараз - трохи поїхав дах. З ким не буває?