Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уже сіріло надворі, коли ми виїхали з лісу на пільну дорогу. Тепер уже їдемо скоріше, щоб іще ранком під прикриттям туману проїхати обстрілюваний терен. Увесь час їдемо під прикриттям залізничного насипу, що тягнеться ліворуч дороги.

Пізнім ранком приїжджаємо в лісисту місцевість, де й є штаб Першої піхотної бриґади. Тут вивантажуємося та ждемо дальших наказів. У міжчасі дістаємо з штабової кухні ранній харч. Після сніданку все розбрилося довкруги штабових землянок щоб відпочити. Відпочивати маємо дополудня, а після полудня — відмарш до призначених штабом полків.

Бриґада складалася з двох піхотних полків восьмого і десятого, а крім цього з різних допоміжних сотень, як от піонірська, протитанкова, протилетунська, батерії важких гармат, санітарної сотні та штабу.

Я та Сваричевський були приділені до восьмого полка, у другий курінь до сьомої сотні. Решта транспорту була розподілена по обох полках як і по різних допоміжних сотнях залежно від запотребування. Відмарш призначено на вечір тому що по нас мали прибути із сотень зв'язкові.

Цілий день ми майже проспали, щоб виспатись за минулі ночі та зробити «запас» на майбутнє. Чейже нас жде фронтова служба з усіма її трудами й невигодами. Що день пополудні збірка та пойменні виклики до призначених сотень. Стаємо гуртками, кожний за своїм призначенням. До нас новоприбулих підходять старі фронтові «виґи» та розпитують про новості з «гаймату». Я та Сваричевський стоїмо у своєму гурті й розмовляємо. Маємо трохи «трему»… Ніщо дивне, це ж бо фронт, і не знати, яка доля призначена кожному з нас. Може, чоловік буде тим першим, якого привезуть сюди, до головного перев'язочного пункту біля штабу?.. Куримо цигарки, щоб хоч трішки заспокоїти свою нервозність, — це роблять майже всі. Розмова якось не клеїться, кожен з нас зайнятий своїми думками.

Дістаємо наказ вдягнути маскувальний одяг, т. зв. «тарн'яки», та на шоломи надіти маскувальні покривала. За хвилину ми вже подібні до тих старих фронтових «виґ», хоч далі ще різко відрізняємось від них новим одягом та вирядом.

Вже вечоріло, як ми, склавши наплечники та т. зв. «вешебойтлі» (торби на білизну) на звичайні сільські вози, вирушаємо за своїми провідниками на становища чи то пак до штабів сотень.

Дорога веде почерез лісисту місцевість. По дорозі часто зустрічаємо замасковані табори різних військових частин. З оповідань наших провідників орієнтуюся, що тут фронтова лінія більш–менш устабілізована і війна ведеться позиційна. Мої здогади підтверджує обставина, що цілий день було майже спокійно, як не брати до уваги поодиноких стрілів артилерії: це батерії гармат встрілюються в ворожі становища. Натомість коли вечоріє, фронт оживає. З обох сторін виходять в передпілля стежі, щоб прослідити терен, тому по ночах часто зривається нервозна стрілянина.

Вже цілком стемніло, як ми, трохи втомлені, прибули до т. зв. «тросу», себто обозу другого куреня восьмого полка. Обоз цей на скраю лісу. Кухні та автомашини сотень куреня стоять до половини вкопані в землю. Це охорона від відламків на випадок атаки з повітря.

Тут знову розділюють наші гуртки по сотням. Викликують мене і Сваричевського, і ми, забравши з воза свій баґаж, манджаємо в напрямі голосу викликувача. Це бунчужний сьомої сотні, популярно званий «шпісом». Перевіривши наші військові книжки, він вказав нам селянський віз і на нього ми ще з іншими прибулими склали свій баґаж. Ждемо ще деякий час, на кухарів, що забирають для сотні харчі. Коли вже все було готове, під проводом «шпіса» рушаємо в дорогу.

Ніч темна. Ідемо удвійку, себто я і Сваричевський. Час до часу тихо шепочемо свої помічення. Для нас все воно ще новість. Виходимо на пільну доріжку. На чорному оксамиті неба блимають зорі. Ніч погідна. Час–до–часу по небі пролетить рій світляних куль. Це стріляє двосантиметровий «фляк» — зенітка. У рівних підступах часу цю темінь ночі розриває ракетне світло. Це передові стійки сторожать. Якби не те, що всі ці світляні відблиски пригадують сувору дійсність — вже здавалося б, що я на якомусь видовищі.

Пройшовши яких п'ять кілометрів, зупиняємось знову в лісі, де розташований обоз сьомої сотні. Тут знову нас викликають поодинока до «шрайбштуби», себто до сотенної канцелярії, де після списання формальностей одержуємо «жалування» з фронтовим додатком, — разом яких двадцять марок на десять день. До сьомої сотні прибуло нас 36 чоловік. Від нашого «шпіса» довідуємось, що цю ніч іще переночуємо тут в обозі та аж на другий день ввечорі відійдемо до своїх відділів на передову лінію. Покищо їде три вози з харчами для солдатів. Отримуємо гарячу страву і, повечерявши, кладемось спати під вкопані в землю автомашини. Ніч пройшла спокійно.

На другий день вранці — чищення зброї та готування до вечірнього маршу на передову. Наплечники й торби на білизну маємо залишити тут при обозі, забравши хіба по парі білизни у т. зв. «штурмґепек» (штурмовий наплечник німецького вояка). Тут доповнюємо свій запас амуніції та отримуємо ще по дві яйцеваті ґранати. У «масковках» подобаємо на тигрів зеленкуватого відтінку. Після обіду коротка «лекція», як маємо вести себе під час маршу на передову, словом, щоб по–дурному не «тратити голови»; все те своїм когутячим голосом втовкмачував нам «шпіс», якому, доречі, і на прізвище було — Шпісс. По цій лекції ще відпочинок.

Я спаковую свої найпотрібніші речі у «штурмґепек» та в «бротбойтель». Одна пара білизни, пара скарпеток, рушник, мило, прибори до голення й до чищення зубів і — це все, що можна було забрати з собою. Доповнення до цього був коц та плащ. Спакувавши все те та надягнувши на себе виряд, лягаю на землю, очікуючи відмаршу. Десь біля дев'ятої ввечорі — відмарш. Ідемо гусаком. Попереду вози, навантажені харчами для сотні. та власною амуніцією. Виїхавши з лісу, підходимо під гору. Ніч, як і попередня, — місячна. Дорога повна ям, що ближче до фронту, то більше ям на дорозі та побіч неї. Видно, що «Іван» її добре «обкладає». Ось розбитий віз, біля нього пара коней: гнилий сопух трупів наповнює повітря. Це передучора «ляпнуло»: один убитий та двох поранених — це балянс одного вечора доставців харчів і амуніції на фронт. З горба дорога в'ється серпентиною вниз. Тут уже можна розрізнити, де передова. Часто передпілля освітлює своя або ворожа ракета. Покищо передова мовчить… Десь далеко на південному сході гуде. Кажуть, що це біля Ржева, з'їхавши в долину яких кількасот метрів, зупиняємось біля якогось обриву. Через темряву, що розлилася по цьому ярі, не можна нічого розібрати. Та по якійсь хвилині око, призвичаївшись до теміні, розпізнає людські постаті, що метушаться біля возів. Це чергові, що прийшли по харчі, пошту й амуніцію. Ми із Сваричевським сідаємо на землю та закурюємо, ховаючи папіроски в шоломі. По деякому часі нас викликає про око сотенний, поручник Ґертнер, що приділює нас до чот. Я приділений до другої чоти, а мій друг Сваричевський до першої. Зо мною до другої чоти приділені ще декілька «бачка–дойче» та естонець Вільмус. Розлучений із Сваричевським, почуваюсь якось самітний у цьому оточенні.

Розділені по чотам вирушаємо в дорогу під проводом висланих із чот вістових. Щасливо переходимо небезпечну смугу та опинюємось біля землянки чотового, булавного Штремаєра, що знову нас розділює: мене приділює до другого роя разом із естонцем Вільмусом. Ройовий у другому рою старший вістун Стефан Мазур, родом із Тарновіц. Це німець із Польщі, що добре володіє польською мовою. Я зрадів, бо не так то аж добре говорю по–німецьки, тому мені було краще з ним дорозуміватися по–польськи. Він, познайомившися з нами обома, веде нас до своєї землянки, де приміщений його рій. Це доволі далеко. Мусимо вести себе тихо й обережно, бо ворожі становища в цьому місці дуже близько. Веде нас стежкою, що сполучує кожен «штюцпункт» — опірний пункт, а якого оборонне один рій. Як я опісля довідався, то віддаль від одного «штюцпункту» до другого не переходила двісті метрів.

Після декількахвилинного маршу ми опинилися уже «дома». Це землянка, викопана в горбі, з двома переділами та двома виходами. Входимо в середину. Землянка доволі простора. По середині стіл, а попід стінами лавки, що на день замінюються на ліжка. Напроти дверей вхід до другої частини землянки, що розміром менша; тут є причі спати для шістьох людей та ще склад запасної амуніції.

В землянці застаю ще чотирьох вояків: двох «бачка–дойче», прізвищ не пригадую собі, третій це вістун Рудольф Кілеман, родом із Бойтену (горішній Шлеськ), четвертий — ст. стрілець Шумахер із Дрездену. Ще є двох, на стійці; з ними знайомлюсь аж на другий день. Це стр. Гавзель з Румунії та стр. Масон з Баварії. Це б і був склад цілого роя. разом із нами двома новоприбулими наш рій начислює вісім стрільців та одного ройового.

Мій теперішній ройовий, ст. вістун Мазур, вказує нам обом місця. Спати: на цю ніч ми вільні від стійкової служби. Та моя цікавість не дає мені спокою, тому сідаю при столі, щоб поговорити дещо із новими товаришами долі. Естонець Вільмус пішов до нашої «спальні» і по якійсь хвилині звідти донісся його грімкий хропіт. Також решта полягала спати на своїх призначених місцях. При столі залишився ройовий Мазур, я та вістун Кілеман.

Спершу розмова ведеться лиш запитами та відповідями, однак по деякому часі розв'язалися язики. Сталось це тоді, коли ми перейшли з німецької мови на польську, якою вони та я добре володіли. З їх оповідань довідуюсь, що оба перед 1939 роком жили у Польщі, а ст. віст. Мазур служив у польському війську в кавалерії. Щодо Кілемана, то з його оповідання виходило, що це був просто «вітрогон» та авантюрист, хоч із доброю товариською вдачею; на це я мав змогу переконатись пізніш. Я про себе говорив дуже мало, бо ж недавній досвід навчив мене промовчувати те, що для когось, може, й було б бажано від мене почути. Сказав лиш те, що я українець та що вступив до війська добровільно, — це слово я сказав з притиском та з іронією в голосі. Чи вони зрозуміли мене, не знаю. Однак не сподівався я такої відповіді, яку дав мені на це ройовий Мазур:

— Побєми большевіка, а потем пуйдзєми в партизани…

До чого він це сказав і в яку він, як це кажуть, хотів ударити «струну», цього ніяк я не міг зрозуміти. Та я в дальшу дискусію на цю тему не входив. Краще було промовчати, що я й зробив. З клопітливої мовчанки вирятував нас вістун Кілеман, що став оповідати про свої любовні пригоди; він був ще молодий, приблизно в моїх роках. В цих оповіданнях було, звичайно, половина брехні, однак він вмів «буяти». На дружній товариській розмові минув нам скоро час і ми не стямились, як надворі почало сіріти та до землянки всунувся перший стійковий, що мав розбудити стійкового на денну зміну. Мені не так вже була охота спати, тому я добровільно зголосився на стійкового.

Ройовий Мазур, що казав себе кликати по імені себто Стефан, піде зі мною, щоб мене поінформувати.

Одягаю шолом на голову та, надівши на себе пояс із набоїв, з рушницею виходжу надвір. Надворі не так ще ясно: сіріє, де–не–де на небі мерехтять зорі. Але скоро вони збліднуть із недалеким ранком. Ідемо сполучувальним ровом, що йде від землянки до бойових становищ. Їх є тут — три т. зв. «шюценштанди» та три т. зв. вогневі становища на легкі кулемети. Лище в одному стоїть на становищі кулемет, два інші призначені на випадок більшого наступу, або ж на випадок розбиття першого якимсь поцілом гарматного стрільна. Це отже запасні становища. Три стрілецькі шанці служать для поодиноких стрільців, теж на випадок ворожого наступу. Усі становища викопані так, що вогонь із кожного з них перехрещується. Це все пояснює мені ройовий. Зміняю стійкового при кулеметі, і він іде до землянки; при мені залишається ройовий, що й дає мені дальшу «лекцію» із топографії. Праворуч від нас третій рій нашої чоти; він межує із першою чотою; перша чота межує з карним полком «люфтваффе», себто летунським карним полком. Ліворуч перша землянка, це нашого чотового; вона вже межує із третьою чотою нашої сотні; знову ж наша сотня межує із шостою. Отже — ми на кінці лівого крила відтинку, що його займає наша бриґада. Просто за нами, за горбом у віддалі яких триста–чотириста метрів сотенний бойовий штаб. Біля нього мають свої становища ґранатомети нашої восьмої сотні; важкі ж кулемети розділені по сотням. У нашій чоті їх нема; зате вони приділені до першої і до третьої чот, що висунені своїми становищами більш до переду. Це й було б усе про розташування нашої сотні.

Що до терену, то він тут болотнистий і кожну височінь використано на побудову цих «штюцпунктів».

На відтинку нашої чоти ворог доволі далеко, бо яких сімсот–вісімсот метрів. Натомість найближче біля третьої чоти — двісті до триста метрів.

Вже добре розвиднілось, як мій ройовий, побажавши мені щастя, пішов до землянки. Я з цікавістю беру далековида та розглядаю околицю. Далеко впереді наших становищ видніє ліс. Перед лісом розрита земля — це ворожі становища. Перед ними — загороди з колючого дроту. Те саме й перед нашими. Стоять т. зв. «шпанішерайтер», себто «еспанські кізли». Це щось подібне до нашого кізла, що на ньому ріжуть дрова, тільки він довший та ще обмотаний колючим дротом. Ці кізли практичні вже тим, що їх можна легко переносити та можна скоро будувати.

Крізь далековид можна спостерігати зле замасковані дерев'яні скриночки. Це т. зв. «гольцміни» та «с» — міни, себто «стрілецькі міни». Позаду наших становищ веде битий шлях, що ні вдень ні вночі не до ужитку, бо находиться під ворожим кулеметним обстрілом. Через нього мусять що ночі перескакувати чергові по харч та амуніцію. За дорогою підноситься горбовина, а за нею в яру наш сотенний бойовий штаб.

Розглянувши докладно все те, сідаю на амуніційну скриньку та закурюю цигарку. Становище, де маю стійку, це звичайний шанець для легкого кулемета. Викопане півколо обрізаними кінцями звернене в сторону ворожих становищ. Як і кожне таке становище, воно відкрите. В рогах півколом стоять скриньки запасової амуніції, декілька ручних ґранат та бляшана рурка носити запасові цівки кулемета. Сам кулемет типу МҐ–34.

Ось це й був би мій перший день фронтової служби в бойовій лінії довгого східнього фронту. Це ж був перший в новій дійсності, в новому оточенні, але — напевно я тоді не здавав собі справи з того, скільки ще доведеться мені зазнати на цьому фронті. Про те я тоді не думав, мене цікавили чи навіть захоплювали майбутні бої, нічні виправи та різні геройські подвиги, про які я стільки вже наслухався та ще більше начитався. Можливо, що в мені тоді пробудилася авантюрницька жилка.

І знову згадались оповідання моєї матері про мого батька, що то, пройшовши в австрійському мундирі всі пекла фронтів на сході й на півдні, під час Листопадового зриву став у ряди Української армії, з якою ділив її долю й недолю. Пригадую собі, з яким захопленням слухав тих оповідань, з якою гордістю сприймав я кожне похвальне слово про мого батька, і одинокою мрією в моїх молодечих роках було стати вояком, бути в боях. Моя улюблена література в шкільному віці, це були видання «Червоної калини», що їх я захоплено перечитував. Там я находив те, про що мріяв: бої, воєнні пригоди, геройські подвиги та посвяту в обороні батьківщини.