— Можемо йти, господа, — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову салю. Князь велів позачинювати вікна і двері. Ним трясло. Продрог і нервувався. Скорій сидів біля стола блідий, тер рукою чоло.
— Ти, Петре Павловичу, тут? — спитав князь, побачивши його.
— Я, князю, тут, — відповів Скорін, щоби щось відповісти.
— Не цікавишся ділом?
— Нездоровиться мені.
— Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу.
Він тер руки і ходив по салі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.
— Кожде зухвальство має свою границю, в хахлів воно безграничне.
Світлійший вдавав, що він спокійно і ділово дивиться на річ.
— Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!
— Це не люди, — завважав сонний офіцер, — а звірі.
Князь згірдлчво подивився на нього:
— У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі, звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвиті, ніж не один із вас, господа.
Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.
— Отеє хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. Разом з ними я весь світ підбив би, не то що з вами.
І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько нього, бо в його присутності він складався, як ножик.
— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту.
Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволікати будуть.
— Один чорт, — рішив і махнув рукою. — Пустяки.
Повертаючись від вікна, говорив:
— Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити.
Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів.
— Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи.
— Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті.
Князь став і глянув на смільчака.
— Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!
Світлійший сів.
— Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є.
— Спасибі! — відповів Скорін.
— Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомствений дворянин і філософ.