Вартові зустрічаються з собою.
— Ріжуть наші.
— Таже не гладять.
— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.
— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.
— А совість?
— Бачив ти її?
— А ти?
— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.
— На-чальство… — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.
Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.
Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.
Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.
Сніг паде.
Вітер регочеться в корчах: «Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!»
Від того сміху зимніте ніж від зимна.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
… Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач… Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня… Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов…
Бе-бе-вх!
Сніг паде…
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
— Жаль, що собак нема, собака носом чує.
— Салдат від собаки не гірший.
— А все-таки нюх не такий. Куди!
— А розум?
— Гадаєш, собака дурна?
Балакали, як за добрих часів, і балували снігами.