… Встає. Ще трохи, ось і вже, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?
Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок заржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна, — насилу відчинила й увійшла.
Сопух і темрява кидаються на неї.
Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпається стін, бо сходи ховзкі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?
«Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!..»
По сходах збігає вдолину — паде… Вставати, йти!
Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, паде. Кінець…
«Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!»
Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці… Кров…
Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить… Цить, серце, цить! Досить.
Скипка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, — управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить салітра, літають кажани… Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішить!
Відчинила залізні двері, побачила бочки… Ось вони!
Треба одну розбити… Але як і чим?..
В пивниці нема нічого, крім отсих бочок…
Чому ж вона не предбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.
В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь…
Чи відгомін це, чи чиясь хода?
Наслухувати нема коли. Скипка дотліває.
Спішись, спішись!
Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла.
Чорно в очах і чорно в душі — усе, усе пропало.
Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.
— Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.
— Не втечеш, аж тепер ти моя!
Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.
Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.
…Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.
І тепер вона у його руках — безборонна.
Коли б так ніж, коли б її штилет!