— Це був лицар, — сказала, сідаючи на ліжку.
— Так доню, це був чесний і хоробрий вояк.
— Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу.
— Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно.
— Аж дивно, що в нас тієї любові немає. Мотря зірвалася з постелі.
— Ти куди?
— До Кенігзена.
— Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло.
— Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба.
— Ти вже потерпіла за них. Сиди!
— Годі, мамо. Там рішається бій, а я тут, як у гостині, сиджу.
— Зажди. Чуєш, хтось надходить… Цей «хтось», це був молодий сердюк.
— Що там? — спитала його Любов Федорівна.
— Богові дяка, — гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо.
Любов Федорівна очі підняла до неба.
— Велике милосердя твоє, Владико. Не відмов ласки твоєї для нас, — а повертаючись до сердюка, — розказуй дальше, говори! — просила.
— Коли Кенігзенові поторощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав…
— І що? Що дальше? — питалася Мотря.
— Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарання. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп.
— То вже доходило аж до того? — тривожно скрикнула
Мотря.
— У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами приняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!
І він побіг.
— Перший приступ відбили, — промовила Мотря, — а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо.
— Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?
— Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене. Мотря приклякла, Любов Федорівна руки на голову доньки поклала.
— Що доброго я в життю своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!
Мотря вибігла з замку.
Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі усе страшніший огонь. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.
Люди вже не кричали. Забули про пожар, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.