З-під Полтави до Бендер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Я тут», — відповів сотник, стаючи в ногах постелі.

«І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.»

Голос його дрижав, ломився.

Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?»

Знову ж ця усмішка на зболілих устах.

«Висплюся ще. Ніч така довга.»

Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.

«Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров.»

«Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла.»

Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті поля, на буйні баштани, на Дністрові хвилі. Намет немов горів.

Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря.

«Гарно як!» — і очі понад табір пустив, туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись не міг.

«Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую Тобі за чари весни і за грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і рев Дніпрових порогів. Все воно гарне — грізне, чи лагідне, достойне шани та любови гідне.»

Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той бік близькі його.

Ніби з того боку дивились на нього й ніби з тамтого лунав до них незабутий голос його.

«Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині Ти мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не край же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрости Твоєї!»

Замовк і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет. Гетьман устами шевелів.

Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг, не давало.

Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не

могло.

Ганна й Войнаровський підтримали хворого. Ніби рівновагу зловив:

«Дай нам, Боже, вольними бути!» — останками голосу промовив і горілиць повалився на постелю.

50.

Дня 23 серпня старого стилю сумнопам'ятного Року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило.

Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки зісунувшись по високій щоглі, повисла на подобу крил примученого орла.

І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів.

Барабани чорними прикрито опонами і чорні перев'язки появились на раменах шведських старшин. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба.

Козацький табір був, як тіло без душі.

Люди ставали гуртами й перешіптувались.

Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось… Може, ще, може… Козаки привикли до того, що гетьман не раз хворів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало…