Подзвінне операції “Вісла”: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції «Вісла» про концентрацію населення в поселеннях-селах — таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.

По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям. У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична — намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.

Справа колективної відповідальности

Друга Світова війна піднесла терор щодо цивільного населення (який раніше засуджувався) до — як почали вважати — одного з найбільш дієвих методів ведення війни.

Терор щодо цивільного населення застосовували всі воюючі сторони (Німеччина — щодо Англії; Англія та США — щодо Німеччини; США — щодо Японії) у різних масштабах: від розстрілів закладників до бомбардування міст методом «розстеляння килиму», ракетами «земля-земля», атомними бомбами. Такий терор, дарма що його лицемірно засуджували т. зв. ліберальні кола, залишився засобом ведення війни особливо в неоколоніальному оформленні (США — в Кореї, В’єтнамі, Іраку; Ірак — у Курдистані; Росія — в Чеченії й т. д.). Про такий терор згадують — вже після подій — або з засудженням, або з виправданням, або його намагаються цілком не згадувати. Майже як правило, терор застосовувався досі — державами, що претендують на статус супердержав, здійснюють або намагаються здійснювати свої імперські мрії на практиці. Виходить, якщо все це дозволяється безкарно і без реального засудження великим державам — то чому б це не дозволяти також малим? Це нериторичне питання для сучасних західних т. зв. лібералів. У даному конкретному випадку не підлягає сумніву, що операція «Вісла» — це акт здійснення колективної відповідальности, продиктованої не військовими, а політичними вимогами згідно з правилами етнічної чистки, чи, кажучи узагальнювальним терміном, методами етноциду.

Є ще один мотив, яким пояснювали майже офіційно колись та й пояснюють вже неофіційно ще й тепер операцію «Вісла». Мотив помсти. Тут я хочу торкнутися подій, загальновідомих під назвою «справа Волині».

З точки зору історика, справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч. Не повторюючи історію польсько-українських протиріч 20-30-х рр., необхідно погодитися з тим, що польське панування на Волині мусило бути жахливим, якщо викликало такий спалах насильства. Так само як жахливими були німецьке гітлерівське і російське комуністичне панування, що розпалили пекло. Ми мусимо дотримуватися хронології подій і мусимо погодитися, що польський терор на Холмщині ще у 1941–1942 рр. став тою запальною іскрою, яка викликала вибух і спалах міжетнічного насильства. Кваліфікувати його інакше як польсько-українську війну важко. Як польсько-українську війну типу «війни сіл», що покотилася через Югославію в часах, формально, німецької окупації. Як війну безжалісну, безмежно криваву і зайву та непотрібну як для польської, так і для української сторін. Незайву та потрібну для двох інших гравців — німецького та російського. Останній на послугах мав ще й німецького райхскомісара, радянського аґента Еріха Коха (про його відповідальність та взагалі німецьку відповідальність за волинські події якось ніхто не згадує). Польська сторона, слід сказати відверто, була дуже недалекоглядною, беручи допомогу з німецьких та російських рук і віддаючи на поталу десятки тисяч своїх комнаціоналів. Жорстокості волинських подій, що незабаром стали також східногалицькими — з українського боку — можуть мати пояснення, але не можуть мати виправдання. Так само як не можуть мати виправдання жорстокості з польського боку. Думаю, що визначення, яке дав видатний бандерівський діяч та військовий історик Лев Шанковський для польсько-української війни 1942–1944 рр. — «непотрібний третій фронт» — дуже добре визначає суть справи.

Незважаючи на велику літературу, переважно польську і, як правило, малонаукову про справу Волині, досі залишається нез'ясованим ряд принципових питань. Не було опубліковано документи польського лондонського уряду часів Владислава Сікорського і Станіслава Міколайчика, а також Головного Командування АК про т. зв. вирішення українського питання (на українській землі, до речі). Яким чином 27 дивізія АК опинилася на Волині? Як виникли: операція «Бужа» (похід, зрештою розгромлений УПА, відділів АК з Люблінщини на Львів 1944 р.), спроби захоплення Львова («Przedwiosnie») і Вільнюса перед приходом російських т. зв. радянських військ? Хто висував безвідповідальну концепцію збереження польського «стану посядання» на українських землях? Хто пропаґував і намагався здійснювати тактику «доконаних фактів»? За чиїм наказом польські села Волині й Східної Галичини підтримували червоні рейди на Волинь, у Галичину, в Карпати, де т. зв. радянських партизан винищили відділи УПА? Хто конкретно з польського боку несе велетенську відповідальність за такі самовбивчі дії? (Не публікувалися, до речі, також відповідні німецькі та російські документи). Польська історіографія досі не з'ясувала тла пружин усіх цих подій, не визначила персональних винуватців. Чому лондонський уряд, який, без сумніву, мав набагато більший політичний досвід від «безурядових» українців, не хотів реалістично підходити до ситуації? Як можна було провокувати бої в Холмщині й на Волині, на українській етнічній території, при абсолютній перевазі українського населення? Що довело до такого засліплення? Важко повірити, що тут не обійшлося без анахронічних пережитків імперського мислення. Великі злочини полягали не лише і не виключно в різанині. Висвітлювати треба не лише питання про те, хто, де і коли був ініціатором терору (Холмщина), але і хто не був ініціатором конструктивних переговорів по суті. Відомо, що було принаймні три спроби польсько-українських переговорів, під час яких польська сторона наполягала на status quo ante, тобто на підтвердженні кордонів 1939 р., а не погоджувалася на звичайне перемир’я і відхід польських збройних формувань з українських земель. Це могло зберегти життя тисячам і десяткам тисяч людей.

Треба шкодувати, що сучасна польська історіографія намагається обороняти явно втрачені позиції за допомогою позаісторичних мітів. До таких мітів належить не лише, згадане вище, шукання пружини операції «Вісла» у вигляді «руки Москви», але й, наприклад, твердження, що ОУН(р) — прийняла політичну ухвалу про винищення польського населення на своїй III конференції у лютому 1943 р. Документів з такою ухвалою немає. Антипольські акції здійснювалися тоді стихійно як відплата за польські, а у випадку масштабніших операцій — рішення приймали на військовому рівні. Про ухвали III конференції я вів свого часу розмови з колишнім крайовим провідником ОУН(р) Михайлом Степаняком (до речі, учасником польсько-українських переговорів 1943 р., пізніше провідником на Волині, де він намагався злагіднити міжнаціональний конфлікт; мої розмови з ним у 1951, 1954–1955 рр. у Карабаху, Караґанді та Спаську в Казахстані (та з членом і деякий час фактичним керівником Головного Проводу ОУН (р) Миколою Лебедем (розмови 1994 р. у Києві, 1995 р. у Нью-Йорку). Жодних політичних ухвал про екстермінацію польського населення тоді не приймали. Польські історики, здебільшого, правильно уявляючи собі силу підпільної мережі ОУН (р) в лютому 1943 р., не хочуть усвідомити, що наявність політичної ухвали ОУН(р) такого типу довела б у цей час до справжньої майже повної екстермінації польського населення по селах і містечках західноукраїнських земель — або до його поголовної втечі на захід.

Інший позаісторичний міт — про братовбивчу боротьбу. Цей скомпромітований інтернаціоналістичний термін (нещодавно «старшим братом» рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи — дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків.

Є певні загальновизнані світовою історією істини, що стосуються не лише польсько-українських стосунків. Кожний поневолений народ має право вести національно-визвольну боротьбу за незалежність своєї нації і Батьківщини. Національно-визвольна боротьба не вимагає виправдання, а її цілі є загальнозрозумілі й святі. Методи боротьби накидають гнобителі. Коли мирні засоби не дають результатів, залишаються збройні. Крайні жорстокі методи заслуговують засудження — та аналізи з точки зору їх причин та доцільности. Поведінка аґресивної частини польської меншини в Західній Україні взагалі не вкладається в будь-які логічні рамки. Бої велися на українській етнічній території — будьмо відверті — проти колонізаторів, які в кардинально змінених умовах не зуміли (і не захотіли) нормалізувати свої відносини з українським корінним населенням, а намагалися втримати вже неіснуючий «стан посядання».

В остаточному підсумку польська сторона з великими втратами програла війну на Волині та в Східній Галичині, — і тому вважала, що має право на помсту й відплату. Докладніше, — на польську помсту за українську відплату польській стороні. У вигляді операції «Вісла». Не буду спинятися на морально-етичному аспекті проблеми, бо ставлення до таких подій — як ми бачили на багатьох прикладах зі світової історії ХХ ст. — далеке від задовільного, але не підлягає сумніву, що з погляду політичної та державно-політичної мудрости було виявлено цілковиту їх відсутність.

Повертаючись до оцінки депортацій українців, вважаю, що слід відмовитися від намагання подавати неправдиві мотиви подій, а відверто сказати правду, що це був акт помсти за велику волинсько-галицький програш. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу колективної відповідальности до цивільного населення лише тому, що воно українське, а не до безпосередніх винуватців. Правда, тут треба ще внести певну поправку на ментальність: не лише помста за Волинь і Східну Галичину, але й за те, що український народ був нечемним, підступним і невдячним. Лише невідомо, за що він мав бути вдячним. Ставити на одну площину — навіть чисто формально — Волинь і операцію «Вісла» неможливо. Волинь і Східна Галичина — це усунення колонізаторів з українських земель. «Вісла» — ліквідація віковічної української етнічної території.

^{Сталін і Берія — ось вони, комуністичні вожді, організатори й надхненники найкривавіших злочинів, яких до того не знало людство.}

З перспективи 50-ти років і результати компаративізму

Не думаю, що за п’ятдесят років ставлення до операції «Вісла» — маю на увазі ставлення мужніх і чесних істориків та звичайних розумних людей — могло змінитися. Як акт брутального етноциду вона заслуговує лише засудження та виправлення тих її наслідків, які ще можна виправити. Засудження «принципу» колективної відповідальности і розуміння того, що жодна людина не є і не може бути власністю держави та не може бути визнана винною без доведеної вини. Як відомо з історії, етнічні чистки були піднесені до ранґи державної національної політики у Росії, що існувала певний час під назвою Радянського Союзу. Реабілітація депортованих народів проходила важкий шлях, але, незважаючи на всі перешкоди, була здійснена як юридичний акт, а сам «принцип» засудила історія. Хочу нагадати, що все це було проведено в той час, коли в Радянському Союзі ще не пахло демократією, коли були спалахи антинаціонального терору (в Грузії, в Литві), коли ще сьогодні в російському середовищі далеко до ліквідації ідей і практики патологічної ксенофобії. Польща, як досі, не пішла шляхом повного засудження злочину і виправлення зла. Не буду тут аналізувати причин — вони зрозумілі. Не варто подавати рецепти, що треба робити і як треба міняти спосіб мислення — ці проблеми також зрозумілі.

Етнічні чистки не були, не є і не будуть внутрішньою справою однієї держави — хоч як би цього добивалися ті держави, що займаються етноцидом. Це не лише справа двох уплутаних у конфлікт сторін, особливо тоді, коли для однієї з них етнічна територія продовжується в сусідній державі (як у випадку українців у Польщі), але й справа цілого людства, бо порушуються права людини. Тому й нічого деяким опортуністам на зразок колишнього депутата польського сейму Володимира Мокрого, пропаґувати думку, що операція «Вісла» та виправлення її — це суто внутрішня справа Польщі. І Україна, і держави Західної Европи зацікавлені в нормалізації українсько-польських стосунків, а казус «Вісли» — складова частина цієї нормалізації. Це ще раз підкреслює міжнародний характер цілої справи. Зрозуміло, що в такій нормалізації не зацікавлена Москва і проросійські кола у Польщі. Бо не раз у минулому Росія і Польща знаходили спільну мову за рахунок України.

Хочу висловити свою думку щодо різних сентиментальних і символічних акцій типу «прощаємо і просимо прощення» та щодо висування якихось «попередніх умов чи вимог», від яких, мовляв, залежить остаточне вирішення справи.

Конґрес українців у Польщі, що відбувся у квітні 1997 р., вважаю, не мав права оголошувати формулу «прощаємо і просимо прощення». По-перше, не зрозуміло, чи Конґрес справді мав повноваження всіх українців взагалі. По-друге, немає рівнорядної польської організації (типу Конґресу поляків Польщі, скажімо), тому покаянна формула прозвучала як голос волаючого в пустелі. По-третє, така ухвала Конґресу порушила повільний, але неминучий процес реабілітації жертв операції «Вісла» — і, після вже наявного позитивного рішення сенату, треба було відчекати будь-якого (навіть негативного, з яким можна боротися) рішення сейму. По-четверте, врешті — й це основне — польське суспільство (як постараюся довести далі) ще не готове до рівноправного діалогу. Без сумніву, у випадку Конгресу треба б знати, хто стояв за лаштунками справи — хто саме персонально підштовхував до такої формули. Якщо це діячі з почуттями громадської відповідальности та особистої гідности, вони повинні відверто викласти свою арґументацію.

Необхідно ще підкреслити, що формула «прощення» розрахована на сценічний ефект — вона не компенсує реально заподіяного зла.

Справедливість, якщо про неї думати серйозно, не залежить від «попередніх умов» — вона або є, або її немає. Відносини між націями і державами, це здається ми вже засвоїли, будуються не на сентиментальності, а на взаємоповазі, рівноправності й правильному розумінні національних і державних інтересів. І знову і лише на справедливості.

Прошу вибачити мою наївність.

Чи і коли буде операція «Анти-Вісла»?

Можна розгорнути цю думку. Йдеться про те, чи сучасна польська держава і сучасне польське суспільство готові нормалізувати стосунки з українською державою та з українським суспільством і виправити здійснене зло? Трагічна річниця операції «Вісла» відіграла в Польщі роль лакмусового папірця і викликала поляризацію активної частини суспільства на тих, хто «за» нормалізацію і тих, хто «проти» нормалізації. Ці прояви ще раз довели, що, попри наміри організаторів операції «Вісла» 50 років тому, в наступні роки і досі, не було досягнено «остаточного вирішення» українського питання в Польщі. Українське питання існує, турбує, вимагає рішень саме тоді, коли цих рішень ніяким чином не хочуть ні приймати, ні, тим більше, здійснювати. Є помітна і впливова група польських політиків та менш помітна і менш впливова група інтелектуалів, які намагаються полагодити справу «Вісли» і нормалізувати польсько-українські стосунки. Саме з цього середовища вийшла відозва переважно представників опозиційної до уряду Виборчої акції «Солідарність» та їх прихильників з кіл інтелектуальної еліти, опублікована у польському паризькому журналі «Kultura». Ніхто з владної коаліції (посткомуністичний Союз Демократичної Лівиці, СЛД, плюс Об’єднана Народна Партія, ЗСЛ, т. зв. «людовці») до цієї відозви не приєднався. Характерно, що серед тих, хто поставив свій підпис немає імен відомих польських істориків, які займаються польсько-українськими відносинами. Таку по-мітну відсутність спеціалістів можна пояснювати подвійно: або принциповою незгодою з намірами нормалізувати стосунки двох народів (такі історики не готові до діалогу навіть суто наукового), або страхом перед пресією шовіністів, ксенофобів, україножерів, як лівих, так і правих. Очевидно, причини абсентизму є справді дві. Бо навіть серед формально прихильних науковців панують такі стереотипи про українців, що не мають фактичної підстави, а є наслідком псевдоісторичної мітології та певних ідеологічних настанов. Ну, а відвага відверто боротися з шовінізмом — не притаманна історикам. Часом виникає враження, що сумне відзначення 50-річчя перетворилося в палицю, застромлену в муравлище.

Слід підкреслити, що президент Польщі Александер Квасьнєвський, приймаючи організаторів і гостей Конґресу українців Польщі, засудив під час розмови з ними як юридичні підстави, так і практичну реалізацію депортації. Він і прем’єр Влодзімєж Цімошевич підтримали ідею будови пам’ятника українцям — жертвам табору в Явожно й обіцяли взяти участь у його відкритті.

Але не завжди реакція польської політичної верхівки була настільки прихильною. Ґазета «Zycie» зацитувала слова віцемаршалка сенату Зофії Курнатовської (центристський Союз Свободи), яка «попереджувала, щоб українці не атакували Польщі, бо вони також на Східних Кресах (Курнатовська вжила це образливе для України поняття, бо вислів „західноукраїнські землі“ не може пройти через її уста, а термін „Східні Креси“ автоматично означає, що йдеться про частину Польщі.-Я.Д.) чинили різанину. Гострі слова можуть відштовхнути прихильних людей, що хочуть жити в злагоді. Думаю, найкращою формулою вреґулювання наших контактів було б послати слова „прощаємо і просимо прощення“. З цього всього повіває явним диктатом: робіть саме так, бо може бути гірше. Про формулу „прощаємо і просимо прощення“ я вже висловлювався. Тут можу додати, що, на мою думку, це глибоко неморально — вимагати каяття від поневолених, які піднялися на повстання проти гнобителів. Насамперед треба почекати каяття гнобителів. Росія не вимагала від поляків, а також литовців та білорусів каяття за повстання 1794,1831,1863 рр., хоча вона також зазнала тоді великих жертв. Мої слова про гнобителів і поневолених не стосуються спеціально польсько-українських відносин, а є висновком із світової історії. Була збройна і кривава деколонізація Алжіру, Анґоли, Бельґійського Конґо, Кенії — й ніхто за це не вибачався. Чому українці мають каятися за Богдана Хмельницького, Гайдамаччину, Українську Повстанську Армію перед своїми гнобителями? Це факти історії — здійснення права пригноблених на повстання (коли мирні заходи не дають результатів) — і чесна історіографія може їх інтерпретувати лише однозначно. Чи, може, українці мають бути єдиним народом у світі, що не сміє вести національно-визвольну боротьбу?

^{Ці українки, фотографуючись ще не знали, що завтра почнеться „Вісла“…}

Колишній міністр внутрішніх справ Антоні Мацєревич (тепер в опозиції; представник правого, дехто вважає — крайньо правого, Руху Відродження Польщі, РОП): „Польська держава повинна справедливо компенсувати кривди Другої Світової війни. Однак не можна допустити до ситуації, при якій компенсацію мали б отримати спершу позбавлені комуністами польські громадяни інших національностей, а лише опісля — також позбавлені майна — поляки“ (цитую за газетою „Zycie“). З таким проявом національного егоїзму дискутувати досить просто. Україна, попри свій дуже важкий економічний стан, дає фінансову допомогу своїм громадянам кримськотатарської, а також грецької, вірменської, болгарської національностей, хоча ця ж Україна не має жодного стосунку до депортації кримських татар та інших меншин (а Польща ж до депортації українців стосунок має!) — її здійснила Росія, що не дає жодної компенсації. Хоча цілком оправданою є вимога, щоб український уряд пам’ятав також про депортованих українців. Думаю, крапки над „і“ поставив у інтерв’ю „Gazecie Wybоrczej“ віцемаршалок сейму Марек Боровський (Союз Демократичної Лівиці): „Поки що не бачу шансу, щоб сейм засудив операцію „Вісла“ (пригадую, що сенат засудив операцію „Вісла“ ще 3 серпня 1990 р. — Я.Д.). Операція була наслідком, а не причиною певних подій. Не так, як сталінська політика денаціоналізації, коли переселювали цілі невинні народи. Ці українці не були народом спокійним і тихим, тогочасна влада мусила щось робити, реаґувати“. Як бачимо, польські посткомуністи нічим не різняться — в ставленні до українців — від своїх комуністичних колеґ з-перед 50-ти років. Боровський не хоче знати історії, бо між сталінською депортацією народів Росії і комуністичною депортацією народів Польщі стоїть знак рівняння по лінії принципу колективної відповідальности, засудженого цілим цивілізованим світом. Смішно слухати, що операція „Вісла“ з розпорошенням українців на великих територіях не була розрахована на денаціоналізацію й етноцид, бо цим займався, нібито, лише Сталін.