Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У чому причина затемнення? Напевно не відомо. Кажуть, забруднення повітря, сажа й аерозолі.

Я заснула й побачила жахливу картину: з-за горизонту виринає величезна хмара, доказ тяжкої, споконвічної війни, що точиться десь далеко. Війни жорстокої і безжальної. Війни, що знищує світ. Наразі немає причин тривожитися, ми на острові щасливців: лазурове море і блакитне небо. Під ногами — теплий пісок і випуклі ракушки.

Проте це Бікіні. Зараз усе загине, спопеліє, в найкращому разі, буде спотворене жахливою мутацією. Ті, що виживуть, народять дітей-потвор, зрослих головами сіамських близнюків — один мозок у роздвоєному тілі, два серця в одній грудній клітці. З’являться додаткові відчуття: смак відсутності, бачення порожнечі, особливий дар передчуття. Знання про те, що не відбудеться. Чуття того, що не існує.

Росте брунатний місяць, небо коричневіє, западають дедалі глибші сутінки.

Колекція воскових фігур

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу — восковий.

Відень, Йозефінум, колекція анатомічних воскових фігур, свіжо відреставрована. Того дощового літнього дня сюди, крім мене, зайшов ще один мандрівник — чоловік середнього віку, геть сивий, в окулярах із дротяною оправою. Його цікавив лише один об’єкт, він присвятив йому цілих п’ятнадцять хвилин, а потім зник із таємничою усмішкою на вустах. Я запланувала пробути тут довше. Озброїлася записником і фотоапаратом, у кишені мала навіть цукерки з кофеїном і батончик.

Неквапом, аби не пропустити жодного експоната, я просувалася вздовж засклених шаф.

Модель 59. Двометровий чоловік без шкіри. Його тіло гарно виткане з м’язів і сухожиль, ажурне. Перший погляд на нього викликає шок, — це, мабуть, простий рефлекс: вигляд тіла, позбавленого шкіри, болісний, він пече й щипає, як у дитинстві, коли з обдертого коліна прозирало живе м’ясо. Одна рука моделі відхилена назад, друга піднята над головою красивим жестом античної скульптури. Чоловік прикриває долонею очі, наче дивиться проти сонця вдалину. Цей жест знайомий нам із картин — так дивляться у майбутнє. Модель 59 могла б стояти неподалік у Музеї мистецтва — власне, не знаю, чому його замкнули в цьому принизливому Музеї анатомії. Він мав би прикрашати собою найкращі галереї, бо є витвором мистецтва подвійно — завдяки геніальному виконанню з воску (нема сумніву, що це найвище досягнення натуралістичного мистецтва) і завдяки самому проектові. Хто його автор?

Модель 60 також презентує м’язи й сухожилля, але нашу увагу притягує насамперед м’яке плетиво кишок. Досконалі пропорції. У їхній гладенькій поверхні відбиваються музейні вікна. Щойно через мить я здивовано виявляю, що це жінка, у неї перверсійний аксесуар: у низу живота доклеєний шматок сірого хутра, а в ньому трохи примітивно прокреслена поздовжня шпарина. Ймовірно, автор моделі хотів дати підказку необізнаному в анатомії глядачеві, що він оглядає жіночий кишківник. Це волохата печать, фірмовий знак статі, жіночий логотип. Кровоносну й лімфатичну системи модель 60 представляє наче додаток до кишківника. Судини переважно опираються на м’язи, але частина з них схожа на сітку, зухвало завислу в повітрі; лише добре придивившись, можна добачити всю фрактальну дивовижу цих червоних ниток.

Далі — руки, ноги, шлунки й серця. Кожен експонат старанно вкладений на шматку шовку, що переливається, наче перли. Нирки виростають із сечового міхура, як дві анемони. «Нижня кінцівка та її кровоносні судини», — повідомляє напис трьома мовами. Мереживо лімфатичних судин пахвини, вузлики, зірочки, брошки, якими незнана рука оздобила монотонні м’язи. Лімфатичні судини могли б слугувати взірцем для ювелірів.

У центральному місці цієї воскової колекції спочиває модель номер 244, найгарніша, та, що так зацікавила чоловіка в дротяних окулярах і за мить запанує над моєю увагою на цілих півгодини.

Це жінка, що лежить, майже в цілості, неторкана; її тіло ушкоджене лише в одному місці; відкритий живіт показує нам, паломникам, затиснуті під діафрагмою дітородні органи, матку в чепчику яєчників. І тут також стоїть хутряна печатка статі, геть зайва. Бо ж ні в кого не виникне сумніву, що це жінка. Венерин горбок старанно прикритий імітацією волосся, нижче старанно зроблений отвір вагіни, його нелегко розгледіти, це для впертих, котрі не завагаються стати навколішки біля самих стіп, невеликих, із рожевуватими пальцями, як це зробив той чоловік в окулярах. І я гадаю собі: добре, що він пішов, тепер моя черга.

У жінки світле розпущене волосся, ледь опущені повіки й розхилені вуста, видно краєчки зубів. На шиї — разок перлин. Мене вражає абсолютна невинність її легень, гладеньких, шовковистих, під перловим намистом; мабуть, вони ніколи не затягувалися тютюновим димом. Це могли б бути легені ангела. Серце, перетяте навпіл, демонструє свою подвійну природу, обидві камери вимощені велюром червоної тканини, вони створені для монотонного руху. Печінка огортає шлунок, наче великі налиті кров’ю вуста, видно ще нирки й сечовивідні шляхи, що нагадують корінь мандрагори, обплетений довкола матки. Сама ж матка — це приємний для ока м’яз, гарний, наче різьблений, важко уявити, щоби він блукав тілом і викликав істерію, як вірили в давнину. Немає сумніву: органи запаковані в тілі старанно, на довгу мандрівку. Так само її вагіна, перерізана поздовжньо, зраджує свою таємницю — це короткий тунель, який закінчується тупиком і видається зайвим, не веде ні в які нутрощі. Наприкінці його — глуха печерка.

Я сіла на твердій лавочці біля вікна, навпроти мовчазного натовпу воскових моделей і, втомлена, віддалася хвилі зворушення. Що це за м’яз стискає моє горло обручем, яка його назва? Хто вигадав людське тіло, а отже, хто володіє на нього довічним копірайтом?

Подорожі доктора Бляу І

Із сивою борідкою, шпакуватим волоссям, він їде на конференцію, присвячену консервації медичних препаратів, зокрема виготовленню пластинатів із тканин людського тіла. Сідає зручно в кріслі, надягає навушники й слухає кантати Баха.

Дівчина зі світлин, які він проявив і тепер везе з собою, має смішну зачіску — на потилиці волосся рівненько підтяте, а спереду звисають довші пасма, сягаючи голих плечей; вони грайливо прикривають обличчя, і з-під них видно лише виразну темно-брунатну лінію губів, намальованих на гладенькій поверхні обличчя. Це дуже подобалося докторові, оці вуста, і її тіло — тендітне, пружне, з маленькими грудьми, виразними пиптиками, що знакували оксамитну площинку грудної клітки. А до цього — досить масивні стегна. Сильні ноги завжди його вабили. «Сила в стегнах» — так могла б звучати його приватна шістдесят п’ята гексаграма. Жінка з сильними стегнами — наче лускунчик, — думає собі доктор Бляу: ввійшовши поміж, не ризикуєш бути розчавленим. Вхід поміж не нагадує знешкодження бомби.

Це його збуджує. Сам він — дрібний і худий. Ризикує життям.

Коли він робив ці фото, його охопило збудження. Він також був оголений, тож цей стан поволі ставав видимим, навіть очевидним. Але він не соромився, адже його обличчя приховував фотоапарат; він був просто механічним мінотавром з обличчям-камерою, одноокою лінзою на ніжці, яка з механічним дзижчанням висувалась і втягувалась назад, змінюючи фокус.

Дівчина помітила стан докторового тіла, і це додало їй певності. Вона підняла руки, сплела їх на потилиці й відкрила беззахисні пахви, наче сліпі, недорозвинені пахвини. Перса піднялися вище, стали майже пласкими, хлоп’ячими. Бляу підступив на колінах ближче, тримаючи апарат біля обличчя, і сфотографував її знизу. Він тремтів. Йому здавалося, що віхтик чорного волосся, виголений смужечкою, яка оптично ще більше витончує стегна й притягує зір, наче знак оклику, зараз зафарбує йому об’єктив. Його ерекція вже стала цілком виразною, дівчина ковтнула трохи білого вина, здається, то була грецька рецина, і сіла на підлогу, схрестивши ноги й прикривши місце, яке так розчулило доктора. Він здогадувався, що значить цей жест: ми наближаємося до горизонту цього вечора.

Але йому йшлося не про те. Він відійшов до вікна, його гола худа сідниця на мить торкнулася холодного підвіконня, коли він фотографував. Зафіксований ще один акт, тепер уже сидячий. Дівчина, молоденька, як каракуль, усміхнулася, їй лестила готовність доктора — адже це значило, що вона вміє діяти на відстані, це неймовірна сила! Ще кілька років тому дитиною вона гралася в чарівницю, уявляла собі, що самою лише силою волі здатна пересувати предмети. Іноді їй здавалося, що якась ложечка чи шпилька справді зрушилися на міліметр. Але жодна річ ніколи не піддалася їй так очевидно, так театрально.

Втім, тепер перед доктором Бляу постало справжнє завдання. Вже не спинити того, що неухильне: їхні тіла дрейфують одне до одного. Дівчина дозволяє пестити її, лягає на спину. Доторком своїх делікатних пальців доктор знешкоджує бомбу. Гексаграма стегон відкрита до будь-якої інтерпретації. Фотоапарат клацає.

У доктора вже є ціла колекція цих світлин, десятки, можливо, сотні: жіночі тіла на тлі голої стіни. Стіни різні, бо й місця щоразу інші — готелі, пансіонати, його кабінет в Академії, нарешті, його помешкання. Всі тіла насправді подібні, жодних таємниць.

Інша річ — вагіни. Вони — наче папілярні лінії; ці соромітні органи, недооцінені поліцією, можна б використовувати для ідентифікації, вони цілком неповторні. Красиві, як орхідеї, що барвою й формою ваблять комах. Чудна річ, що цей ботанічний механізм якимось дивом дожив до періоду формування людини. Ба більше: це значить, що він мусив бути ефективним. Складається враження, що природа втішилася цією пелюстковою ідеєю. Вона так їй сподобалася, що природа вирішила перенести її далі, певно, не сподіваючись, що людина буде обдарована психікою, яка дещо вийде з-під контролю, і схилить людину приховати те, що було так гарно вигадане. Приховати в білизні, в недомовках, у мовчанні.

Він тримає фото вагін у картонних візерунчастих пуделках з «Ікеї», з року в рік лише мінявся тип візерунка, залежно від моди — починаючи від яскравих кічевих вісімдесятих, через стримані сіро-чорні дев’яності й аж до сьогоднішнього вінтажу, поп-арту, етно. Тому він навіть не мусить писати на них дат, упізнає їх одразу. Втім, у доктора є одна мрія: він хотів би створити колекцію справжню, не фотографічну.

Кожна частина тіла варта пам’яті. Кожне людське тіло має право виживати й жити. Це просто скандал, що тіло таке тендітне й крихке. Це скандал, що його прирікають розкладатися під землею або горіти, наче сміття. Якби це залежало від доктора Бляу, він влаштував би світ інакше: душа могла би бути смертною (що нам, зрештою, з тієї душі?), а от тіло було б обдароване безсмертям. Ми ніколи не збагнемо, яким розмаїтим є рід людський, яким неповторним є кожен індивід, якщо будемо так поквапно прирікати тіла на знищення, думав собі Бляу. Колись це було зрозуміло — бракувало і засобів, і методів консервації. Лише найбагатші могли собі дозволити бальзамування. Але сьогодні наука пластинації швидко розвивається і повсякчас удосконалює свої методи. Кожен, хто хоче, може вберегти своє тіло від руйнування і поділитися його красою з іншими. Ось чудова система моїх м’язів, — скаже спринтер, чемпіон світу з забігу на сто метрів. Дивіться, як вона працює. Ось мій мозок, — вигукне великий шахіст. Ось тут є дві нетипові борозенки, назвімо їх «звивинами шахового слона». Ось мій живіт, звідси вийшло на світ двоє дітей, — скаже горда мати. Так це уявляє собі Бляу. Це його ідея справедливого світу, де ніхто не буде так легковажно нищити святе. І все, що він робить, скероване на її втілення.

Чи могли б ми мати з тим якісь проблеми? Ми, протестанти, уже точно ні. Але навіть католикам не варто зчиняти бучу: існують же мощі, реліквії; патроном пластинації, мабуть, міг би бути сам Ісус Христос, який показує нам своє червоне м’ясисте серце.

М’який шум двигунів додавав голосам у навушниках доктора Бляу несподіваної глибини. Літак летів на захід, тож ніч не закінчувалася там, де мала б, а виснажливо тяглася. Бляу зрідка піднімав шторку, щоби глянути, чи десь позаду на обрії не видно білої смуги світанку, зблиску нового дня, нових можливостей. Але нічого не відбувалося. Екрани погасли, фільм закінчився. Подеколи блимала мапа, на якій маленька фігурка літака в черепаховому темпі долала зневажену картографом відстань. Здавалося навіть, що ту мапу креслив Зенон: кожна відстань сама у собі нескінченна, кожна точка відкриває чергові нездоланні віддалі, кожен рух — ілюзія, ми подорожуємо на місці.

Неймовірний холод за вікном, неймовірна висота, неймовірний феномен того, що важка машина підіймається вгору у невидимому повітрі. «Wir danken dir, Gott», — співали у слухавках ангели доктора Бляу.