На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З роздоріжжя на битий шлях

Ця загадкова історія почалася значно раніше, але набула нового розвитку з літа 1988 року. Стимульовано її було дуже промовистою, як на ті часи, подією. 5 серпня, в день народження Бориса Антоненка-Давидовича, збиралися біля його могили, що на Лісовому цвинтарі, всі, кому був дорогий цей письменник, хто шанував його творчість і схилявся перед його мужністю й громадянською незламністю. Людей зібралося чимало, та не встигли й квіти покласти, як з подивом та обуренням застерегли — наш гурт оточено десь п’ятьма десятками натренованих молодиків з однаково сірими обличчями… В нас цілився об’єктив відеокамери, старший віком, середнього зросту чоловік у темній куртці з рацією через плече приймав команди…

Я вибухнув щирим гнівом: «Чого вам треба?!» Та моє обурення було як «глас вопіющого в пустелі», бо охоронці єдиної й неділимої радянської імперії добре тямили, що їм тут потрібно. Бо відколи запанувала диктатура пролетаріату, а точніш, більшовицької партії, сіре видиме й невидиме військо розпочало непримиренну війну з усіма, хто хотів самобутності України, її національного розквіту. До таких належав і покійний письменник, який разом зі своїми яскраво обдарованими колегами невтомно дбав за становлення нової української літератури, з-під пера якого одна за одною виходили книжки прози, що стали масово впливати на пробудження національної свідомості, надто повість «Смерть», яка виносила смертний вирок всій комуністичній системі. Тому «смертоносний» Антоненко-Давидович потрапив туди, куди й мільйони таких «розумних», як він. Неволя забрала в нього понад два десятиліття. Він «опинився в таких обставинах, — як сам про це свідчить, — коли про літературу годі було й думати». До Києва повернувся 1957 року. І що б же шануватися, бути вдячним радянській владі, що простила йому, так він за старе — знову давай баламутити людей новими своїми книжками, статтями, виступами на всіляких зборищах. Мало цього, — дома лекторій улаштував, молодь радянську калічити почав своїми згадками про пережите, надто про свою власну участь у збройній боротьбі за Українську Народну Республіку. Гадалося, що з українським націоналізмом уже назавжди покінчено. Так через оцього петлюрівця і таких, як він, знову ціле покоління так званих шістдесятників народилося. Ось він, цей «виводок» Антоненка-Давидовича, сьогодні й сходиться до могили свого духовного батька. Он у суворій задумі стоять Вячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Михайлина Коцюбинська, Лариса Скорик, Люба Хейна… О, як їх багато згромадилося перед дубовим різьбленим хрестом! Ні десятиліття сибірських концтаборів, ні переслідування кагебістів, ніщо їм не заткнуло рота…

Ще, чого доброго, й зараз почнуть мітингувати й виголошувати таке, що й мертві з могил позводяться та слухатимуть… А це вже ой як небезпечно!..

Певне, душа духовного батька вберегла дорогих йому дітей та друзів, — кривавої сутички не сталося. Вдалося лиш помолитися, а поминки продовжили на приватній квартирі. Після щойно пережитого на цвинтарі замість пригніченості, страху — піднесення і радість непокори. Чулися теплі спогади про Бориса Дмитровича, читалися уривки з його творів… Ми з Яриною повідомили, як ведеться підготовка до 90-річчя батька, що випадає на наступний рік, які невідомі його твори, котрі, на щастя, збереглися в добрих людей[1] і частково в нас, збиралися видати. Логічно згадалися і обшуки, що чинили працівники КДБ на квартирі письменника, — конфісковано тоді багато творів нових, серед яких особливо цінними були спогади… Як їх тепер вирятувати?..

Одразу після наруги над пам’яттю одного з фундаторів сучасної української прози я пишу заяву до Президії СПУ з вимогою вжити рішучих заходів, щоб покарати винних правоохоронців за блюзнірські дії. Досі поступлива та обережна Спілка велася тепер відважніше. Було ухвалено надіслати відповідні запити у високі інстанції. На цьому ж засіданні секретаріату СПУ, що відбулося 30 серпня 1988 року, мовилося про підготовку до ювілею письменника, про видання його невідомих, а точніш — заборонених, арештованих при обшуках творів. Вирішено було «звернутися до Генерального прокурора СРСР з клопотанням про надання можливості Комісії по літературній спадщині Б. Антоненка-Давидовича ознайомитися з вилученими під час обшуків матеріалами й творами письменника».

Таке клопотання на ім’я Генпрокурора товариша А. Я. Сухарєва одразу й пішло, але реакції ніякої — «глас вопіющого»… На щастя, за рік демократичні процеси поглибилися, «Радянський письменник» видав книжку Бориса Антоненка-Давидовича, куди увійшли опальні «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки». І на цвинтарі тепер вшанування відбулося величаво, сонячно, було багато людей, квітів — і жодного «сірого» обличчя… Та неспокій за арештовані твори не полишав. Боротьба тривала.

Я був відповідальним секретарем ювілейної комісії, в мене збереглися копії документів, які надсилалися. Тому не важко мені документально відтворити події, що розвивалися за гострим карколомним сюжетом… Тож читач нехай дарує розлоге цитування: суха мова документів найпереконливіша. 18 серпня 1989 року пішов лист на ім’я голови Комітету державної безпеки Української PCP товариша Голушка М. М. Цитую:

«4 серпня ц. р. в Літературному музеї України на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича, коли присутні довідалися, що органами держбезпеки й досі не повернуто багато праць письменника, які вкрай необхідні для підготовки запланованого повного видання його творів, була створена Громадська комісія для врятування літературної спадщини Б. Д. Антоненка-Давидовича… Під час обшуку (протокол від 23 квітня 1977року), що чинився на квартирі письменника без ордера прокуратури, вилучено 59 (п’ятдесят дев’ять) літературних матеріалів та речей письменника. У другому протоколі обшуку від 21 травня 1979року, який теж зберігся в особистому архіві Б. Д. Антоненка-Давидовича, вилучення зафіксовані в 11 (одинадцяти) позиціях. В позиції 1 (першій) написано, що забрано «машинописний текст на 16 аркушах білого паперу розміром 21 х 29,8 см. під заголовком «Післяслово». Текст починається на першій сторінці зі слів: «Ось і закінчив я нарешті свою кількарічну працю…», закінчується на останній сторінці словами: «…зробив, що міг». Б. Д. Антоненко-Давидович особливо непокоївся цим вилученням, адже йдеться про «Післяслово» до великих спогадів письменника, які того ж 21 травня одночасно були вилучені органами на квартирі в Огульчанського Юрія Антоновича, якому Борис Дмитрович довіряв і давав свої твори на зберігання. З приводу цього також є протокол обшуку, де вилучення зафіксовані в 42 (сорока двох) позиціях. Значна частина тут — твори Б. Д. Антоненка-Давидовича, а саме «Сибірські новели», «Тюремні вірші», які, до речі, вже опубліковані в українських радянських журналах. Але чи всі? Скільки ще зберігається в сейфах КДБ? Надто зацікавлює 34 (тридцять четверта) позиція вилученого в протоколі: «Папка для паперів синього кольору, в якій знаходиться машинописний текст, що починається словами: «СВУ. Від того часу…» на першому аркуші та закінчується словами: «…тривало це горопашне…» на останньому. Текст виконано на 306 аркушах білого паперу». За свідченням Ю. А. Огульчанського — це спогади Бориса Антоненка-Давидовича[2].

Зрозуміло, громадськість занепокоєна не тільки долею всіх вилучень у Б.Д. Антоненка-Давидовича, а й долею його матеріалів, забраних КДБу літературних та громадських діячів, котрі були в дружніх взаєминах із Борисом Дмитровичем і мали або його листи, твори тощо, або матеріали про нього. Йдеться передовсім про обшуки у згадуваного вже Ю. А. Огульчанського, в Н. В. Суровцевої, Василя Стуса, Пашко, Вячеслава Чорновола… Цей список, на жаль, можна продовжувати, та в цьому немає потреби, оскільки працівникам КДБ добре відомо, коли, в кого і які матеріали вилучали при обшуках.

Шановний Миколо Михайловичу! Просимо Вас особисто вникнути в наше прохання і повернути спадкоємцям усі матеріали та особисті речі Б.Д. Антоненка-Давидовича, вилучені в нього та інших осіб під час обшуків.

Уразі потреби Громадська комісія готова зустрітися з Вами й поговорити по суті порушеної справи».

Така зустріч Громадської комісії, яку очолював активний український діяч-робітник Олекса Миколишин, відбулася невдовзі у приймальні КДБ. Серед присутніх від комісії — Леонід Бойко, літературознавець і давній дослідник творчості Б. Антоненка-Давидовича, добре відомий органам інженер Юрій Огульчанський; був також і я. Тож зібралися люди, які добре знали ціну і постаті Бориса Дмитровича, і його творчому доробку. Зрозуміло, побачивши перед собою самого голову КДБ УРСР товариша Голушка, сподівалися на втішний результат нашої зустрічі. Та які ж ми були приголомшені, коли почули найстрашніше — серед вилучених у Антоненка-Давидовича матеріалів спогадів нема… їх знищено. Як?! Чому?! Найточнішу відповідь одержала спадкоємниця архіву письменника молодша донька Ярина[3], яку було на зустріч у КДБ запрошено 22 вересня 1989 року. Їй було показано акт про знищення. Ось виписка рукою Ярини:

«Комиссия пришла к выводу, что с учетом того, что уголовное дело в отношении Антоненко-Давидовича Б. Д. не возбуждалось, то после его смерти 9. 05. 84 г. все указанные документы, как не подлежащие распространению по существующему законодательству, не являющиеся подлинниками, исполненными автором, и не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности, подлежат уничтожению… 360 страниц… 19 июня 1984 г.».

Ярина хотіла записати прізвища членів «геростратової» комісії, але це їй було заборонено. Відкупилися тим, що спадкоємниці повернули шість вилучених у батька речей. Це були старі видання книжок, зокрема М. Грушевського, В. Винниченка, та альманах без обкладинки, що починався раніше забороненим віршем Олександра Олеся. Виходило, що решту з тих 59 плюс 11 вилучень було знищено.

До КДБ УРСР (копія до Верховної Ради СРСР) знову пішов лист, але тепер змісту рішучого й непримиренного:

«Члени Громадської комісії для врятування літературної спадщини Б.Д. Антоненка-Давидовича звернулися за консультацією до чекістів, які багато років пропрацювали в органах держбезпеки, і переконалися в тому, що їх беІсоромно й ганебно обдурили. В КДБ ніщо не знищується, а тим більше такі матеріали. Адже в цій установі, як ніде, добре знають КПК УРСР, згідно з яким усе, вилучене в громадян і не використане слідством або судом, негайно повинно бути повернене. Проти Ю. А. Огульчанського і Б.Д. Антоненка-Давидовича не тільки не порушувалася кримінальна справа, ай не велося слідство.

Ми рішуче вимагаємо негайно розглянути цю ганебну, як на часи перебудови, справу і повернути рукопис спогадів Б. Д. Антоненка-Давидовича українській культурі. Якщо він насправді ліквідований, чому ми не віримо, то вимагаємо видати нам копію акта про знищення, щоб встановити поіменно, хто санкціонував та виконував цю протизаконну акцію. Ми будемо порушувати проти них кримінальну справу. Знищувачі духовних цінностей нашого народу повинні бути покарані. Наші підписи прикладаємо. Всього підписів на семи сторінках -195».

Цей лист, з якого наводжу цитату, було організовано 13 жовтня 1989 р. на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Але й тепер — «глас вопіющого»… Доблесні чекісти трималися героїчно, і їхня фортеця сваволі не піддалася натиску навіть великої громади. Зате мури компартійної системи, яку вони денно і нощно боронили, невідворотно розвалювалися під потужним натиском прозрілих мільйонів. Пробуджувалася національна свідомість народів, які заселяли «необ’ятні» простори СРСР. Утворювалися масові національні фронти, що ставили собі за мету здобуття національної державної самостійності. Україна теж вибухнула Народним Рухом, що повів за собою великий народ, кращі сини і дочки якого впродовж багатьох століть боролися за свободу й українську державність. Може, тому після путчу високопоставлених кремлівських п’яниць, що прискорив розвал СРСР, українці про свою волю до державної незалежності заявили найпотужнішим, порівняно з іншими радянськими республіками, масовим референдумом. Упали криваві знамена, а на їхньому місці замайоріли життєствердні жовто-блакитні прапори, такі ненависні для московського імперіалізму та його прислужників. Замість старих з’являлися повсюдно на установах і нові вивіски, де красувався теж ненависний ворогам нашим тризуб. Помінялася вивіска і на сірому будинку по вулиці Володимирській, тепер тут значилось: «Служба безпеки України». Але чи змінилися люди, колишні працівники КДБ, які після певних скорочень лишилися працювати в СБУ? Що ж, час покаже…

Останню спробу здійснено було в червні 1994 року на вечорі пам’яті Бориса Антоненка-Давидовича, що відбувався у Будинку літераторів як один із заходів до 95-річчя письменника. За підписами багатьох учасників вечора знову пішло колективне звернення, але тепер до СБУ, що особливо обнадіювало, — може, хоч тепер твори-в’язні побачать волю… Та знову даремні сподівання, бо у відповіді значилося, що «вилучені під час обшуку твори були знищені після закінчення терміну їх зберігання».

Отже, нема, хоч і не могла не здивувати розбіжність у мотивації, адже у попередньому акті КДБ значилося, що твори знищено, як «не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности». Така плутанина, зрозуміло, насторожувала і ще більше засмучувала. До того ж біль втрати підсилювався тим, що вже були опубліковані спогади Антоненка-Давидовича про судилище над міфічною Спілкою визволення України, про літературну й політичну ситуацію на початку 30-х років. Читачі, які знали творчість одного з яскравих представників розстріляного відродження, тепер були вражені по-особливому. Це було не просто чітке, глибоке, в міру деталізоване свідчення про трагічні явища минулого, а й аналітичне дослідження письменника, науковця, політика, громадянина, який до старості зберіг ясну молоду пам’ять, який про все і про всіх мав свою точку зору і не боявся її переконливо обґрунтовувати, наражаючи себе вже не тільки на небезпеку від диктаторської комуністичної влади, а й на осуд своїх-таки «рідних» патріотів. Тут уповні проявлялася вдача нездоланого козака і шукача правди, який свою віднайдену істину захищатиме перед цілим світом, користуючись по-молодечому задерикуватим кличем: «Налітайте, воріженьки, сам вас накликаю!» Тож усвідомлення того, що спогади Антоненка-Давидовича про революційні події в Україні 1917–1920 років, про боротьбу за Українську Народну Республіку, в армії якої Борис Давидів відважно воював, додавало ще глибшої печалі, - невже ці неоціненні свідчення, це національне надбання навіки втрачено? В таке не хотілося вірити нікому. Може ж таки, десь воно збереглося… Адже знайшовся український патріот, інженер, невтомний збирач рукописів відомих письменників Юрій П’ядик, який свого часу зумів у самого Бориса Дмитровича випросити копії нині опублікованих спогадів, і ось вони щасливо дійшли до людей… А хіба подібного не могло статися зі спогадами, які знищило КДБ? Але на це питання втішної, обнадійливої відповіді Не могло бути, бо Борис Дмитрович своїх найближчих друзів попередив, що задля конспірації спогади він друкував лише в одному примірнику. Не робив також ніяких чорнових заготовок. Тож на диво сподіватися було годі.

А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,_#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…

Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:

Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.

9 березня 1995 року. Щойно мені зателефонувала загадкова особа. Чоловічий голос, правильна українська мова, ледь помітні нюанси. Я їх уже давно чув, уже вони мені знайомі, ці нюанси у мові, оця тепер так мало вживана клична форма звертання, оця натренована чемність…

— Борисе Олексійовичу, я за порадою Ярини Борисівни…

Справді, це він — «посередник»… І хвилююсь, і тішуся…

— Я відносно спогадів. Ярина Борисівна поставила умову, щоб тільки до вас звертатися.

— Гаразд. Але ви маєте спогади повністю? Від початку до кінця?

— Так…

[1] Переважна більшість «Сибірських новел» і «Тюремних віршів» у машинописних копіях та магнітофонних записах збереглася у рідної доньки письменника Ярини Голуб, яка мешкала в Москві. Оскільки часи були ще непевні, згідно з її особистим проханням, ми її ім’я тоді не називали.

[2] Невтомний трудівник на літературній ниві та активний учасник історичних подій здавна виношував задум написати біографічну тетралогію (за іншими джерелами — трилогію) під загальною назвою «Що коштує чорний хліб», де хотів згадати своє дитинство й роки навчання, розповісти про національну революцію в Україні 1917-1920-х років та власну участь у тих буремних змаганнях, про український ренесанс 20-х років та нещадне викорінення більшовицькою диктатурою всього національно живого, про десятиліття лютої сибірської неволі та нові надії, породжені так званою хрущовською відлигою… Але цьому задумові здійснитись не судилося. Було написано лише початок (понад 100 сторінок) першої частини «Удосвіта», який автор прочитав найближчим друзям. Серед них був літературознавець, критик Євген Михайлюк, до обгрунтованих, принципових оцінок та порад якого Борис Дмитрович завжди дослухався. А мовилось тоді (поч. 70-х років) про те, що умови життя і праці переслідуваного письменника настільки ускладнювалися (пильний контроль КДБ, вкрай несприятливі домашні обставини, похилий вік, слабке здоров’я), що треба поспішати й доцільно було б зосередитись на найголовнішому періоді… Письменник-реаліст до поради дослухався. Так і народилися спогади «На шляхах і роздоріжжях» про революційні події в Україні й збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, учасником якої був студент Борис Давидів. Саме про ці спогади нині йде мова.

[3] В житті Б. Антоненка-Давидовича склалося так, що він мав дві доньки і обидві Ярини. Старша — від другого шлюбу з Наталею Карпенко. Молодша — донька його третьої дружини Ганни Борецької, яку вітчим удочерив, і вона стала носити прізвище — Антоненко-Давидович.