Більшовицько-марксистський геноцид української нації: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ІВАНОВ П. С

Більшовицько-марксистський геноцид української нації

Цей геноцид має велику попередню історію, що розпочинається марксистським вченням про революційну перебудову світу.

Викладене в десятках товстих томах Маркса і в стисло-концентрованому, спресованому до гасел «Маніфесті комуністичної партії»[1], це вчення наскрізь просочене звіриною злістю, закликами до насильства, до всесвітньої кривавої бойні. Складається враження, що автор цього маячного навчання страждав патологічною ненавистю до усього світу, роду людського або, як сказав поет: — И все, что пред собою видел, он презирал и ненавидел! Наче в нього не було нічого такого, що дороге більшості людей — батьківщини, національності, моралі, честі, совісті, сорому, не було нічого святого. А була лише всепожираюча демонічна жага влади, світового панування з метою переробити цей ненависний йому рід людський за власним огидним образом і подобою.

Особливо люто він зневажав, ненавидів село, селянство: «ідіотизм сільського життя» [1]; «Селяни — не революційні, а консервативні. Навіть більш, ніж реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії» [2]. Для Маркса, зведеного, немов курок, готового, до революції, людини, що скеровує колесо історії тільки вперед, важко навіть уявити більшого ворога, аніж байдужого до революції селянина, який ще й перешкоджає, крутить його колесо назад.

Фахівці давно розкрили, а саме життя, за минулі від часу його написання майже 200 років, незаперечно засвідчило неспроможність, хибність марксового вчення, яке не витримало перевірки часом і зазнало цілковитого краху. Не збулися основні його передбачення, пророцтва: капіталізм так і не загинув, а навпаки, успішно розвивається; так і не знищена приватна власність: буржуа, капіталісти, бізнесмени процвітають і виявилися не такими вже всі підряд людожерами, якими зображав їх великий революціонер-«гуманіст»; вони не «тремтять» перед своїм «гробарем» — робітничим класом, з яким у розвинутих капіталістичних країнах виробили взаємоприйнятні виробничі відносини, що забезпечили йому чудові трудові і соціальні умови. Після розвалу СРСР, що тримав на у багнетах весь соціалістичний табір, тільки Північна Корея і Куба ще прямують марксистським шляхом, пожинаючи гіркі плоди. Більше охочих вставати на цей шлях у нинішньому світі немає. А Китай давно бурхливо розвивається не за марксівськими рецептами.

До того ж це вчення виявилося і наскрізь брехливим.

Під прикриттям гучних закликів, гасел про нібито батьківське співчуття до нещасних пролетарів, робітників, заради щастя яких і проголошувалася, мовляв, всесвітня комуністична революція, ретельно була замаскована справжня засекречена мета: за допомогою революції пролетарів здобути світове панування, абсолютну владу, диктатуру для марксів і К°.

«Серед усіх класів, що протистоять нині буржуазії, тільки пролетаріат є справді революційним класом… першим кроком революції є перетворення пролетаріату в панівний клас… Пролетаріат використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі засоби виробництва в руках держави, тобто пролетаріату» [1], а насправді в руках марксистської верхівки, що править пролетаріатом. Це і є справжня мета, мрія марксизму.

Чому саме пролетарів Маркс визначив головною революційною силою? Чому не робітників, хоча, немов спритний циркач, жонглер, без кінця підлещується до них, розхвалює, ставить поруч із пролетарями, то міняє їх місцями, обіцяє то пролетарям, то робітникам світове панування і саму революцію називає то пролетарською, то робітничою? Чому остаточно обирає все-таки пролетарів і в завершальному гаслі свого Маніфесту для робітників місця не знаходить: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»? Випадково все це чи ні? Ні, звичайно, тому що в Маркса випадків не буває, усе продумано, враховано, до дрібних деталей: великий учений, мислитель все-таки.

Справа стає зрозумілішою, коли довідуєшся, що означає слово «пролетар», що це за людина. У словнику В. І. Даля читаємо: пролетар — це бобир, бездомний або безземельний, безпритульний. В інших словниках: «найнижча незаможна верства громадян», «декласовані верстви суспільства». У самого Маркса: «Люмпен-пролетаріат — пасивний продукт гниття найнижчих пластів старого суспільства… пролетаріат не має власності… немає нічого свого, що потрібно було б йому охороняти… його ставлення до дружини і дітей не має нічого спільного із сімейними відносинами… Закони, мораль, релігія — усе це для нього всього лише забобони» [1]. Від Маркса ще можна довідатися, що пролетарі не мають також батьківщини і національності, тобто роду-племені. Отже, крім усього іншого, вони ще й безродні, інтернаціоналісти, космополіти.

От яка людина, названа «пролетарем». І коли такі люди «об'єднуються» — виходить «пролетаріат».

І світове панування саме таких людей проголошує Маркс, саме їх закликає за допомогою насильства захопити всі багатства, скарби світу і внаслідок цього стати щасливими. Лише їх він вважає здатними на такий «подвиг». Маркс довго шукав виконавців своїх сатанинських задумів і таки знайшов: лише покидьки, здатні на такі «подвиги», бо для людей з нормальною психікою, мораллю, совістю ці «подвиги» огидні. І якщо очолити пролетарів (а це значно простіше, ніж очолити робітників, повну довіру і слухняність яких необхідно завоювати) у боротьбі за світове панування, то це панування автоматично опиниться в руках марксистських вождів.

І саме в цьому весь фокус, суть і секрет марксизму.

* * *

Справжню потайну суть, мету марксизму відверто, без найменшого сорому продемонструвала більшовицька революція, затіяна її вождями, одноплемінниками, старанними учнями Маркса лише заради захоплення у свої руки жаданої влади.

Серед усіх без винятку відомих революцій вона єдина виявилася настільки ґрунтовно, детально розробленою теоретично й практично. Її підготовці і реалізації присвятили десятки років завзятої праці, сотні капітальних робіт Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін (не згадуємо інших численних незначних мудреців). Їх постулати проголосили на все ХХ століття найбільші мислителі, теоретики, практики революційної перебудови світу, вершителі долі людства. У свідомості багатьох вони залишаються такими і сьогодні, такими ж, як і Гітлер або Мао Цзедун, який свого часу заявив: найбільші політики ті, які мають мужність знищити більше людей, — немає нічого страшного в термоядерній війні: якщо в ній загине навіть половина китайців, то половина все ж залишиться.

Особливо ревно, сумлінно більшовицькі вожді засвоїли марксистську ненависть, презирство до села, мужика: у всіх текстах дореволюційних програм більшовицької партії селянство жодного разу навіть не згадувалося як союзник, навіть учасник революції. Ця ненависть підсилилася ще й особистими мотивами основного більшовицького вождя Леніна. Коли мама (у дівоцтві Бланк) на честь закінчення університету подарувала йому невеликий маєток (один з двох, якими володіла) з селом, місцеві селяни незабаром так зненавиділи нового пана, який гаркавить, що юний новоспечений поміщик у відповідь ще більше зненавидів їх. І відтоді вислів «дегевенский идиотизм» (рос.) став його улюбленим. Однак теорія теорією, ненависть ненавистю, а грішне життя іноді змушує забувати про них, якщо того вимагає політична ситуація. А саме така ситуація склалася для більшовиків у самий переддень їхньої революції.

Після провалу більшовицького путчу 1905 року[2] партія була розгромлена, її залишки пішли в підпілля і фактично не діяли аж до 1917 р., її керівні кадри, активісти опинилися у в'язницях і засланні, а вожді, включно з Леніним, втекли за кордон і переховувалися, животіли там 12 років, втративши найменшу надію на саму можливість революції. І коли гримнуло лютневе повалення царату, воно застало їх, зокрема Леніна, зненацька, виявилося несподіванкою — громом серед ясного неба. Коли Леніну прибігли повідомити цю радісну звістку, найбільший революційний провидець накинувся на своїх інформаторів мало не з матюками і кулаками, у гніві репетував, що цього не може бути, що це провокація. І повірив лише газетам. Зовсім розгубленим більшовицьким вождям слід було повертатися в Росію з повним нерозумінням політичної обстановки в ній і без будь-якого плану дій.

Єдине, що вони чудово розуміли, то це те, що потрібні гроші і чималі, тому що без них революції не зробиш.

За порадою і з допомогою старого друга, соратника у путчі 1905 року, мільйонера, хитрого єврея Парвуса Ленін уклав таємний договір з німецьким Генштабом: після захоплення влади більшовики виводять Росію з війни, а Генштаб дає йому зараз на переворот мішки валюти й у запломбованому вагоні перевозить його з цими грішми, а також соратниками зі Швейцарії до Росії.

З величезними коштами, отриманими від американських олігархів, повернувся в Росію і Троцький.

Однак після повернення, крім іноземних грошей, у більшовицької верхівки більше нічого не було.

У лавах більшовицької партії, що вийшла з підпілля і фактично була розваленою, нараховувалося близько 25 тисяч членів, водночас у партії есерів — значно більше, у кадетській партії — понад 400 тисяч. Вона не мала жодного впливу на політичну ситуацію в країні, так само як авторитету, підтримки серед робітників, не кажучи вже про селян, якими верховодили есери. До того ж у ній панував ідеологічний різнобій, розкол на різноманітні угруповання, клани. А ще великі розбіжності, протиборство, сутички панували серед її керівників.

Зваживши на це, Ленін вирішив, що більшовики повинні, насамперед, негайно заявити про себе. Першу голосну заяву він зробив у ніч повернення 3 квітня 1917 р. із броньовика на Фінському вокзалі столиці, закликаючи Росію до негайної соціалістичної пролетарської революції, «про яку так довго говорили більшовики». Цей заклик не викликав особливого ентузіазму в країні, а Плеханов навіть назвав його цілком справедливо «маревним», але зате Росія почула про існування в ній більшовиків.

Ще голосніше більшовики заявили про себе 3 липня: під час мирної демонстрації в Петрограді вони організували збройну вилазку, влаштували кровопролиття, спровокували жорстоку розправу влади над демонстрантами. Внаслідок цієї безглуздої провокації партія, яка ще не встигла прийти до тями, знову була розгромлена, змушена знову тікати в підпілля. Її газети, друкарні, на створення яких пішло чимало привезених грошей, були знищені, багатьох партфункціонерів відправили за ґрати.

Одночасно в руки контррозвідки потрапили документи про німецькі гроші Леніна. Проти нього і низки його соратників порушили кримінальну справу, звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини, у зраді батьківщини, їх розшукувала прокуратура Петроградської судової палати. Ленін негайно втік у Розлив, потім у Фінляндію і причаївся там на цілих три місяці. Навіть після повернення в Петроград 7 жовтня, він переховувався ще майже місяць, аж до перевороту. Однак відчувши, що переворот може відбутися і без нього, що з його рук вислизає влада, він переборов свій страх і переодягнений у жіночий одяг (більшовики брехливо приписують це перевдягання Керенському) у ніч повстання з'явився в Смольний і взявся за кермо.

Тільки все це буде згодом. А відразу після повернення йому довелось вирішувати важке, як камінь, завдання:

• Де знайти силу, здатну привести до влади фактично розгромлених більшовиків?!

• Як цю силу зрушити на такий крок, як її обдурити; чим спокусити; звабити; які для цього потрібні гасла?!

Марксистська теорія в цьому випадку не могла допомогти ні на йоту. Збирати люмпенів-пролетарів, організовувати їх у клас не було ні сили, ні часу. Робітники відверто не підтримували більшовиків. Та й революція їм зовсім не була потрібна: вони мали роботу, непогану зарплату, броню від фронту на величезних оборонних підприємствах. До того ж з ними загравали, шукали їхньої підтримки й уряд, і багато партій, значно авторитетніших, ніж більшовицька. Не потрібна була революція і селянам. Їм потрібне було лише якнайшвидше закінчення війни і поміщицька земля, оскільки землі, яку їм дав свого часу Столипін, убитий юдо-марксистами, було замало. Якби він залишився живий, то, можливо, за 1911–1917 роки цілком вирішив селянське земельне питання, завершив би наведення порядку в країні, врятував би царя, не допустив би ні війни, ні лютневої революції. Можливо. Але його вбили, щоб йому не вдалося цього зробити.

[1] Госполитиздат. М., 1950

[2] Цей путч схожий на мюнхенський путч фашистів у 1923 р.