— Ні, мені подобаєшся ти! — кричить Марла. — Я знаю різницю.
І — нічого.
Ніщо не вибухає.
Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із парафіном, чи не так?
Парафін ніколи не спрацьовує.
Я маю це зробити.
Поліцейські гелікоптери.
І я натискаю гачок.
Глава 30
У домі отця мого багато осель. Звісно, коли я спустив гачка, я помер.
Брехло.
І Тайлер помер.
З усіма цими поліцейськими гелікоптерами, що гуркотіли над нами, з Марлою і людьми з груп підтримки, що не могли врятувати себе, з усіма ними, що збиралися рятувати мене, я мусив натиснути гачок.
Це було ліпше, ніж справжнє життя.
А твоя єдина довершена мить не триватиме вічно.
На небесах усе білим-білісінько.
Симулянт.
На небесах усе тихесенько, мов на гумових підошвах.
На небесах я можу спати.
Люди пишуть мені на небеса і кажуть, що про мене пам’ятають. Що я їхній герой. Що мені буде ліпше.
Янголи тут мов зі Старого Заповіту: легіони і лейтенанти, військо небесне, що працює по днях, за змінами. Кладовище. Вони приносять їжу на таці з паперовою скляночкою ліків. Іграшковий набір «Долина ляльок».
Бачився з Богом — він сидів за довгим горіховим столом, а за його спиною висіли його дипломи; Господь спитав мене: «Навіщо?»
Чому я спричинив стільки болю?
Чи я усвідомлюю, що кожен з нас — священна неповторна сніжинка особливої надзвичайної винятковості?
Чи я не бачу, що всі ми — доказ любові?
Дивлюся на Бога за його столом, за тим, як він щось записує в нотатнику, проте він усе не так зрозумів.
Ми не особливі.
Ми не помиї чи сміття.
Ми просто є.
Ми просто є, і трапляється те, що трапляється.